Коли доведення геометричної теореми у давнiх грекiв виявлялося настiльки очевидним та ясним, що полягало, для прикладу, у проведеннi всього лише однiєї (додаткової) лiнiї на геометричному кресленнi, то вони в таких випадках без якихось додаткових слiв про смисл доведення пiдписували креслення своїм знаменитим та добре вiдомим з iсторичних текстiв - "Дивись!".
I що можна було б заперечити людинi, яка б, скажiмо, у вiдповiдь на цю пропозицiю просто повернулася б до креслення спиною. Добре б, якби при цьому вона обмежилась ввічливим: "Вибачте, але я не розумiю". Гiрше, мабуть (щоправда, невiдомо - для неї самої чи геометрiї), коли б вона заявила з апломбом чи необґрунтованою погордiстю сучасного прагматика, мовляв: "Ви не маєте нiякої влади над моїми думками".
Звертаючись до поняття "науковий метод" слiд зробити декiлька загальних зауважень, якi безпосередньо, як декому здається, не стосуються проблем наукового пiзнання.
Розглядаючи метод у якостi певного загального поняття iнодi визначають його зв'язок з метою [Див.:1]. За мету людини можна визнати уявлення в свiдомостi певного об'єкту, що є предметом потреб, iнтересiв та цiнностей, на досягнення якого (як бажаного, корисного результату) спрямована дiяльнiсть суб'єкта - особистостi, соцiальної групи, iсторичної спiльностi.
Особливо гостро в iсторiї людства постала проблема спiввiдношення мети i методу, через ототожннення останнього з поняттям "засоби". Проблема виникла у зв'язку з вiдомою тезою єзуїтiв - "мета виправдовує засоби", а також з таким рiзновидом людської поведiнки, що дiстав назву макiавеллiзм - вiд iменi Н.Макiавеллi (1469-1527) iтал. полiтич. мислителя, громадського дiяча i письменника, який спираючись на тлумачення методу, як об'єктивної даності, що пiдвладна метi, доводив можливiсть у конкретних iсторичних умовах переступати через самообмежуючi закони моралi для досягнення великих i благородних цiлей. У свою чергу, iсторична практика засвiдчує, що рiзноманiтнi соцiальнi (перш за все полiтичнi) особи для досягнення власної мети не нехтували використанням будь-яких засобiв. Наприклад, Ф.Енгельс досить цинiчно в листi Г.Трiру вiд 18 грудня 1889р. писав: "...для мене як революцiонера придатний будь-який метод, що веде до мети, як найбiльш насильницький, так i той, що здається найбiльш мирним"[2.-с.260].
Аналiз проблеми єдностi мети, методiв i наслiдкiв цiлеспрямованої дiяльностi, на загальнофiлософському рiвнi, виявляє суперечливе нерозумiння субстанцiйного вiдношення, яке полягає у тому, що етичнi принципи, а не певна ”чиста” мета, є передумова будь-якого рiшення соцiального суб'єкта у виборi методу, наявних засобiв. У свою чергу, стосовно науки, ця обставинна виявляти себе через певний етос науки, а не трансцендентальну орiєнтованiсть суб'єкта на пiзнання саме для себе. Тому пiдвалина начала наукового мiркування, вирiшення проблеми використання певного наукового методу, також, не може бути вiдiрваною вiд етичного. Не даремно критика класичного iдеалу рацiональностi, в першу чергу, звертається до факту суперечностi мiж науково-пiзнавальною i етично-спрямованою дiяльнiстю. Часто нагадують висловлене М.Хайдеггером зауваження, що "фiзики шукали закони ядерного щеплення i не бажали створювати атомну бомбу. Однак, це саме те, що вони створили" [3.-с.147].
Проте, запропонувавши поставити поняття "метод" у вiдношення до етичного, одразу починаєш усвiдомлювати, що мова йде про "iдеал методу", а не буденну практику наукового дослiдження.
Використовуючи поняття "iдеал методу" треба враховувати, що той чи iнший метод не тiльки спроможнiй, але, як правило, навiть iсторично виникає та актуально використовується у виглядi певного "абсолютного методу" чи епiстемологiчного iдеалу. Взагалi, метод як обмежена i визначена (у людини усвiдомлена) послiдовнiсть дiй, що призводить до стало вiдтворюваних результатiв, реалiзується людиною через уявлення незмiнної iдеальної послiдовностi та результату дiяльностi. Тому мова, так чи iнакше, при розглядi методу йде про рацiональнiсть. У свою чергу, форма буття рацiонального методу поняття. Вiдома також пропозицiя А.Бергсона, що вимагає враховувати "iнтуїтивнi методи" несвiдомих дiй комах [Див.:4], якi вiдбуваються за межами свiдомостi та поняття, вона дозволяє метод сприй-мати як щось вище стосовно будь-якої моралi та "релiгiї".
I що можна було б заперечити людинi, яка б, скажiмо, у вiдповiдь на цю пропозицiю просто повернулася б до креслення спиною. Добре б, якби при цьому вона обмежилась ввічливим: "Вибачте, але я не розумiю". Гiрше, мабуть (щоправда, невiдомо - для неї самої чи геометрiї), коли б вона заявила з апломбом чи необґрунтованою погордiстю сучасного прагматика, мовляв: "Ви не маєте нiякої влади над моїми думками".
Звертаючись до поняття "науковий метод" слiд зробити декiлька загальних зауважень, якi безпосередньо, як декому здається, не стосуються проблем наукового пiзнання.
Розглядаючи метод у якостi певного загального поняття iнодi визначають його зв'язок з метою [Див.:1]. За мету людини можна визнати уявлення в свiдомостi певного об'єкту, що є предметом потреб, iнтересiв та цiнностей, на досягнення якого (як бажаного, корисного результату) спрямована дiяльнiсть суб'єкта - особистостi, соцiальної групи, iсторичної спiльностi.
Особливо гостро в iсторiї людства постала проблема спiввiдношення мети i методу, через ототожннення останнього з поняттям "засоби". Проблема виникла у зв'язку з вiдомою тезою єзуїтiв - "мета виправдовує засоби", а також з таким рiзновидом людської поведiнки, що дiстав назву макiавеллiзм - вiд iменi Н.Макiавеллi (1469-1527) iтал. полiтич. мислителя, громадського дiяча i письменника, який спираючись на тлумачення методу, як об'єктивної даності, що пiдвладна метi, доводив можливiсть у конкретних iсторичних умовах переступати через самообмежуючi закони моралi для досягнення великих i благородних цiлей. У свою чергу, iсторична практика засвiдчує, що рiзноманiтнi соцiальнi (перш за все полiтичнi) особи для досягнення власної мети не нехтували використанням будь-яких засобiв. Наприклад, Ф.Енгельс досить цинiчно в листi Г.Трiру вiд 18 грудня 1889р. писав: "...для мене як революцiонера придатний будь-який метод, що веде до мети, як найбiльш насильницький, так i той, що здається найбiльш мирним"[2.-с.260].
Аналiз проблеми єдностi мети, методiв i наслiдкiв цiлеспрямованої дiяльностi, на загальнофiлософському рiвнi, виявляє суперечливе нерозумiння субстанцiйного вiдношення, яке полягає у тому, що етичнi принципи, а не певна ”чиста” мета, є передумова будь-якого рiшення соцiального суб'єкта у виборi методу, наявних засобiв. У свою чергу, стосовно науки, ця обставинна виявляти себе через певний етос науки, а не трансцендентальну орiєнтованiсть суб'єкта на пiзнання саме для себе. Тому пiдвалина начала наукового мiркування, вирiшення проблеми використання певного наукового методу, також, не може бути вiдiрваною вiд етичного. Не даремно критика класичного iдеалу рацiональностi, в першу чергу, звертається до факту суперечностi мiж науково-пiзнавальною i етично-спрямованою дiяльнiстю. Часто нагадують висловлене М.Хайдеггером зауваження, що "фiзики шукали закони ядерного щеплення i не бажали створювати атомну бомбу. Однак, це саме те, що вони створили" [3.-с.147].
Проте, запропонувавши поставити поняття "метод" у вiдношення до етичного, одразу починаєш усвiдомлювати, що мова йде про "iдеал методу", а не буденну практику наукового дослiдження.
Використовуючи поняття "iдеал методу" треба враховувати, що той чи iнший метод не тiльки спроможнiй, але, як правило, навiть iсторично виникає та актуально використовується у виглядi певного "абсолютного методу" чи епiстемологiчного iдеалу. Взагалi, метод як обмежена i визначена (у людини усвiдомлена) послiдовнiсть дiй, що призводить до стало вiдтворюваних результатiв, реалiзується людиною через уявлення незмiнної iдеальної послiдовностi та результату дiяльностi. Тому мова, так чи iнакше, при розглядi методу йде про рацiональнiсть. У свою чергу, форма буття рацiонального методу поняття. Вiдома також пропозицiя А.Бергсона, що вимагає враховувати "iнтуїтивнi методи" несвiдомих дiй комах [Див.:4], якi вiдбуваються за межами свiдомостi та поняття, вона дозволяє метод сприй-мати як щось вище стосовно будь-якої моралi та "релiгiї".
