Тарас Шевченко - біографія,короткий конспект

Тарас Шевченко народився у 1814 році в селі Моринці Черкаської області, в сім’ї кріпосного селянина Григорія Івановича Шевченка. У Тараса було 2 брати і 4 сестри. Юний талант рано став сиротою — мати померла, коли йому було 9 років, батько — у 12 років. Дитинство Шевченка провів у селах Моринці та Кирилівка, які належали його поміщику, генерал-лейтенанту Василю Васильовичу Енгельгардту. Інтерес до малювання і поезії у Тараса Шевченка проявився з самого дитинства. У 8-річному віці хлопчик поступає на службу до місцевого вчителя-дяка Павла Рубана, де і навчається грамоті.На 16 році його життя він потрапляє в число прислуги поміщика Енгельгардта, спочатку в ролі кухарчука, потім козачка. Помітивши у Тараса пристрасть до живопису, поміщик вирішує зробити його придворним художником. Він віддає свого кріпака в навчання викладачеві Віленського університету — портретисту Яну Рустему. У Вільні юний Тарас пробув 1,5 року.

На початку 1831 року поміщик переїжджає в Санкт-Петербург, де триває навчання Тараса Шевченка вже у «мальовничих справ цехового майстра» В. Ширяєва. У Ширяєва Тарас міг змальовувати статуї в Літньому саду і відвідувати Ермітаж. Одного разу Шевченко, копіюючи на полотні чергову скульптуру, знайомиться зі своїм земляком Іваном Сошенком, який у свою чергу представив його К. Брюллову та В. Жуковському. Визнання обдарованості кріпосного Тараса Шевченка з боку видатних діячів російської культури відіграли вирішальну роль у справі викупу його з неволі.

У 1838 р. 22 квітня Жуковський і Брюллов викуповують у Енгельгардта Тараса Шевченка з кріпацтва за 2500 рублів, і в 24 роки він отримує свободу. Гроші на звільнення Тараса Григоровича були отримані від продажу на аукціоні портрета Жуковського, написаного Брюлловим. Тарас Шевченко залишився безмежно вдячний їм за звільнення.

У 1838 році відразу після викупу з кріпацтва Шевченко вступає до Академії мистецтв, де жадібно вивчає живопис, малюнок і творчість російських і українських письменників. Після закінчення в 1844 році Академії мистецтв письменник повертається в Україну, в Києві працює художником у Київській тимчасовій комісії з питань розгляду старих актів. У цей же період Тарас Григорович знайомиться з Костомаровим, формуються його політичні погляди. Він вступає в «Кирило-Мефодіївське» суспільство. За епіграму на імператрицю і революційний настрій віршів збірки «Три літа» в березні 1847 року поета заарештовують і відправляють на заслання до Орської фортеці, де він повинен служити солдатом. Крім того, Микола І своїм указом заборонив Тарасу Шевченку писати і малювати, що для нього було досить гнітюче.

Як художник Тарас Шевченко в 1848 році був включений до складу експедиції з дослідження Аральського моря, де активно малював аквареллю пейзажі і портрети. У 1851 році художник був включений також у геологічну експедицію в горах Каратау. У вільний від роботи час, в період заслання, він писав повісті російською мовою і створював жанрові малюнки.
Завдяки клопотанням віце-президента Академії мистецтв графа В. П. Толстого та його дружини, в 1857 році Тарас Шевченко повертається із заслання. Поет живе в Москві і Петербурзі. У 1859 році приїжджає в Україну, але перебуває під наглядом поліції, постійне проживання в Україну йому заборонене. Тому Шевченко повертається в столицю.

До цього часу здоров’я поета було підірване десятирічним засланням. Свій 47-й день народження письменник зустрічає тяжкохворим (водянка, проблеми з серцем, розлад печінки).

Тарас Григорович помер 10 березня 1861 року в Петербурзі. Його ховають спочатку на Смоленському кладовищі, але, згідно з «Заповітом», 10 травня того ж року його прах перезахований в Україні над Дніпром на Тарасовій горі (м. Канів).

Незважаючи на короткий життєвий шлях, Тарас Шевченко залишив великий відбиток у літературі і художньому мистецтві. Шевченко писав, в основному, в жанрі поеми («Гайдамаки», «Сон», «Катерина» та ін.), балади («Причинна»), повісті («Княгиня», «Музикант»). Загальновідомі збірки його віршів — «Кобзар» (рання творчість), «Три літа», «У казематі» (написані в ув’язненні). Тарас Шевченко — автор більше 1000 художніх робіт, в основному, це пейзажі, портрети, жанрові малюнки. Він досконало володів технікою написання картин олівцем, пером, аквареллю та олією. Шевченку було присвоєно ступінь академіка з гравірування. Випущений альбом картин Тараса Григоровича Шевченка «Живописна Україна».

Тарас Шевченко — геній планетарного масштабу. Його праці перекладені на більшість мов світу. У багатьох державах за межами України встановлено пам’ятники Шевченка. На честь поета названі парки, виші, бульвари, театри і вулиці.

[Читати повністю...]

Шевченко Тарас – Художник (скорочено)

1814-1861

Повість

Чимало геніальних митців розпочинали свій шлях у мистецтві дуже прозаїчно. Великий датський скульптор Торвальдсен вирізав орнаменти на кораблях, художники фарбували дахи і паркани. Виняток складають хіба що Рубенста Ван—Дейк. Відомо, що римські папи осипали золотом бездарних малярів, тоді як обдаровані художники вмирали з голоду. Росія не складала винятку в такому ставленні до талантів.

Оповідач, зачарований літніми ночами в Петербурзі, часто проводив їх на вулицях міста або в Літньому саду, милуючись архітектурою Михайлівського замка.

Якось він побачив на алеї хлопця років чотирнадцяти. Юний художник соромився показувати свою роботу незнайомій людині, але зрештою погодився і подав оповідачеві лист сірого паперу з досить вірно позначеним на ньому контуром статуї Сатурна. Він розповів, що ходить малювати в Сад щонеділі і вчиться малярству у живописця Ширяєва.

Того дня хлопець спізнювався на роботу, тому він узяв цеберку з фарбою, пензля — і пішов. Оповідач записав на його малюнку свою адресу і запросив у неділю до себе.

Наступної неділі хлопчик прийшов до оповідача, той привітався до нього, а юний маляр хотів поцілувати йому руку. Оповідач не дозволив, і тоді його гість зніяковів і втік. За тиждень оповідач знайшов свого нового знайомого в Літньому саду, де хлопець малював з натури. Вони поспілкувалися за чаєм, і оповідач знову запросив хлопця до себе в гості. Той незабаром прийшов. Розповів, що його хазяїн — людина скупа і сувора. Хлопець показав свої роботи, і оповідач зацікавився ними. Потім він запросив свого гостя пообідати з ним, а після обіду запропонував прогулятися або почитати книгу. Юний художник обрав читання. Невдовзі оповідач заснув, а коли прокинувся, то був приємно вражений тим, що гість добре прибрав у його майстерні, а сам сидів і малював. Потім пішли пити чай в трактир, де хлопець розповів історію свого життя. Ця історія вразила оповідача, бо він дізнався, що його співрозмовник — кріпак. Хлопчина ж подумав, що новий знайомий його соромиться, і той як міг довів йому помилковість такої думки. Повертаючись з трактиру, вони зустріли відомого художника Венеціанова, після розмови з яким становище хлопця уже здавалося оповідачеві не таким безнадійним. Протягом тижня хлопець в Літньому саду не з’являвся, але в неділю він прийшов до оповідача і розповів, що був дуже зайнятий роботою у Великому театрі. Проте неділю приятелі провели разом. Наступного дня оповідач зранку пішов у Великий театр і домовився з хазяїном юного маляра, що він не буде забороняти хлопцеві відвідувати свого старшого приятеля.

Реставрацію Великого театру було закінчено, і там розпочалися вистави. Найбільшим успіхом користувалася вистава “Хитана”. Великий живописець Карл Павлович Брюллов запросив на цей балет оповідача. За квитками послали юного художника.

Тим часом Брюллов розпитував про хлопця, дізнався, що той кріпак, подивився його роботи і висловив бажання поближче з ним познайомитися. Коли хлопець повернувся, то почув від оповідача, що в майстерні побував сам Карл Великий, як називали Брюллова, уславлений художник, з котрим він так мріяв познайомитися. Оповідач дав хлопцеві квиток на обід в ресторан, а сам пішов до Брюллова, де зібралося багато гостей і серед них поет В. А. Жуковський і музикант М. Ю. Вієльгорський.

Далі розповідається про відвідування оповідачем і Брюлловим театру.

Оповідач намагався якомога більше уваги приділяти своєму юному підопічному. Він не тільки підгодовував хлопця, а й допомагав у заняттях живописом (знайшов йому натурщика).

Невдовзі оповідач представив свого підопічного Карлу Великому, і той похвалив роботи хлопця. Це знайомство так схвилювало юного художника, що його ледве заспокоїли.

А Брюллов тим часом, розпитавши все про пана, якому належав хлопець, поїхав до нього. Повернувся він ні з чим, прикро вражений поведінкою поміщика, і попросив оповідача ще раз побувати там і домовитися про ціну за хлопця.

Вранці, перш ніж їхати до пана, оповідач пішов порадитися з Вене-ціановим, і той взявся допомогти у веденні цих переговорів. Поміщик змусив видатного художника цілу годину чекати в передпокої. Проте ціну за хлопця було назначено: вона становила 2500 карбованців.

Аби хлопець міг навчатися, йому допомогли відвідувати клас Товариства заохочення художників і на місяць відкупили у хазяїна—маляра, пообіцявши тому написати його портрет.

Хлопець на цілий місяць став вільним від роботи у Ширяєва. Він малював, гуляв зі своїм старшим приятелем, але чомусь був блідим і сумним. А одного разу, після обіду з оповідачем і Брюлловим, довго плакав. Виявилось, що хлопець захворів, і його довелось відправити долікарні. Вісім днів він лежав у лихоманці непритомний. А тим часом Брюллов працював над портретом свого друга поета Василя Андрійовича Жуковського. Призначення роботи він держав у тайні від усіх. Навіть у самого Жуковського оповідач нічого не дізнався про портрет.

Згодом хлопець став одужувати. Коли йому полегшало, він ознайомився з курсом лінійної перспективи, який приніс у лікарню оповідач. 22 квітня 1838 року Жуковський запискою запросив оповідача разом із юним художником до Брюллова. Оповідач здогадувався про мету візиту, але непокоївся за хлопця: що з ним буде у разі розчарування. Лікар не дав дозволу на це відвідування, і тому оповідач пішов до Карла Великого один. Там він отримав отпускну на його юного приятеля. Тепер хлопець був вільним. Оповідач подякував і завітав до Венеціанова, який за обідом з усіма подробицями розповів про історію портрета Жуковського, купленого царською сім’єю за 2500 карбованців. На ці гроші й було викуплено хлопця. Поки оповідач обережно готував юного художника до вражаючої новини, хазяїн—маляр прийшов до лікарні і все йому розповів. Після одужання хлопець оселився у оповідача і відчував себе таким щасливим, що навіть не міг малювати. Тоді оповідач став водити його по художніх галереях, замовив хлопцеві новий одяг і відвів до Брюллова. З того часу юний художник почав відвідувати академічні класи, ставши пансіонером Товариства заохочення художників.

Невдовзі оповідач виїхав зі столиці, залишивши свого юного друга під опікою Карла Великого. Він дав хлопцеві корисні поради, залишив йому квартиру і все хатнє майно.

Юнак дуже часто з подробицями описував в листах до друга своє життя. Розповідав про дружні теплі стосунки з Брюлловим, про спільних друзів, дякував за науку, ділився успіхами в навчанні (його було переведено до вищого натурного класу).

Про подальшу долю хлопця можна дізнатися з його листів до оповідача. В них він повідомляв про своє навчання у Брюллова, про отримані ним нагороди за виконані роботи, про спільне життя з друзями — художниками Штернбергом і Михайловим, про читання, відвідування театральних вистав, близьке знайомство з уславленим мариністом Айвазовським. Відчувалося, що йому дуже подобалось вести життя забезпеченої людини: добре вдягатися, займати хороші місця в театрі, наносити візити друзям, взагалі поводитися так, начебто й не було в його житті кріпацького минулого.

В одному з листів юнак писав про знайомство з сусідами та їх племінницею Пашею, яку він навчив читати і заохотив до читання. Молодий художник готувався до великої виставки і намалював з натури велику картину, зобразивши на ній Пашу у вигляді весталки на тлі палаючого вогню.

В останньому листі, отриманому оповідачем, вгадуються і благородство молодого художника, і виникле в нього почуття до Паші. Вважаючи, що одруження може завадити митцю, оповідач виклав свої побоювання в листі до юного приятеля, але не отримав відповіді.

Згодом він дізнався від Михайлова, що юнак зазнав невдачі на виставці і одружився з Пашею, вагітною від приятеля Михайлова — гульвіси мічмана. Молодий художник написав чудові твори, але сім’я дружини прибрала його до рук так, що він більше не бував у Брюллова, а через одруження його не допустили до іспитів. Тепер вже не можна було сподіватися й на подорож на казений кошт до Італії. Пізніше Михайлов повідомив, що художник змушений був писати на продаж копії зі своєї найкращої картини “Весталки”, аж поки їх не перестали купувати. Тоді він став заробляти на життя, розфарбовуючи літографії для магазинів, почав пити.

Отримавши цього тривожного листа, оповідач взяв відпустку і негайно виїхав до Петербурга. Там Михайлов розповів йому про страшне лихо, яке спіткало його молодого друга: не допущений до участі в конкурсі, він звихнувся з розуму. Жахливий образ божевільного юнака, побаченого в лікарні, скрізь переслідував оповідача.

Хворий потроху приходив до тями, але фізичні сили покидали його. Одного разу він впізнав оповідача, та наступного ранку помер. Вдова художника за десять карбованців продала оповідачеві незакінчену чоловіком картину, і він залишив Петербург.

У цей же час у Римі вмирав Карл Брюллов.

[Читати повністю...]

Шевченко Тарас – Тополя (скорочено)

1814-1861

Тополя

Росте тополя край дороги “Стан високий, лист широкий…” Хто не йде мимо, той звертає увагу:

“Чумак іде подивиться Та й голову схилить; Чабан вранці з сопілкою Сяде на могилі”.

Люди дивуються: чому тополя одна серед поля, хто її посадив? Вигляд самотньої тополі наводить сум на подорожніх.

Автор розповідає трагічну історію. Чорнобрива дівчина полюбила молодого козака, а той пішов на війну, та й загинув.

“Якби знала, що загине,— Була б не пустила”.

Ніхто не знає, що йому судилося на віку. А дівочий вік такий короткий: “До полудня, та й зав’яне, Брови полиняють…”

Пригадує дівчина, як ходив до неї козак, як жалів її. Вона його любила та серцем відчувала, що щось має статись:

“Воно чуло недоленьку, А сказать не вміло”.

Коли поїхав козак на війну, дівчині й світ білий став не милий. І соловейко не так співає, і сонечко не так світить:

“Без милого батько, мати — Як чужії люде”.

Пройшли роки, а хлопець не повертався. Дівчина з туги марніла, а мати потай домовлялася видати її заміж за іншого, “за старого, багатого”. Дівчина йде до знахарки, щоб дізнатися про свою долю. Та дає їй зілля й посилає до криниці, де й відбувається чарування:

“Зілля дива наробило — Тополею стала. Не вернулася додому, Не діждала пари”.

[Читати повністю...]

Шевченко Тарас – Тарасова ніч (скорочено)

Сидить козак на розпутті, грає та співає про козацьку славу. Навкруг нього зібралася громада. Зажурилася Україна, бо ніхто її не рятує; козацтво гине, віру запродано, як галич (галки) поле криють ляхи, уніати. Прокочуються козацькі повстання Наливайка, Кравчини, Павлюги. А це обізвався Тарас Трясило, орел сизий. Вже не три дні, не три ночі б’ється Трясило, ізнемігся, а поляки на чолі з Конецпольським радіють, бенкетують. Тарас зібрав козаків на раду. Вирішили, що наступати будуть вночі. Як зійшов місяць, ревнули гармати. Розпочалася велика битва — полягли всі ляшки-панки. Над річкою, в чистім полі могила чорніє. Де кров текла козацькая, трава зеленіє. Згадає козак гетьманщину та й заплаче. Слухають люди кобзаря, сльози втирають. А кобзар тут же з журби як заграє веселої, щоб із ворогів покепкувати.

Критика, коментарі до твору, пояснення (стисло):

В основі поеми — історична подія —розгром повсталими козаками на чолі з гетьманом Тарасом Трясилом польського війська гетьмана С. Конецпольського. Зображення й поетичне осмислення історичного факту подається в обрамленні — як зустріч із кобзарем, який співає історичні пісні й думи, натякаючи сучасникам та нащадкам про негідність боротьби за свою волю.

[Читати повністю...]

Шевченко Тарас – Сон (комедія, скорочено)

У кожного своя доля і свій шлях широкий. Один зводить кам’яні мури, інший руйнує, хто намагається загарбати чужу країну, хто оббирає ближнього, а хто потайки “гострить ніж на брата”. Дехто вдає із себе тихого та богобоязливого, а сам тільки й чекає, щоб комусь “запустити пазурі в печінки”. Інший будує розкішні храми і вихваляється своєю любов’ю до “отечества”, з якого між тим “кров, як воду точить”. А всі мовчать, “як ягнята”, наче так і треба, чекають раю на тім світі. Треба схаменутися, бо всі — і багаті й бідні — “Адамові діти”.

Так думав оповідач, повертаючись напідпитку з бенкету. Ліг спати, і приснився йому дивний сон.

Здається йому, що летить сова, а він — за нею. Летить і прощається зі світом, своїм краєм, де мучаться в неволі люди.

Світає. Зайнявся край неба. Зверху відкрилася чарівна картина “повитої красою” країни, що “зеленіє, вмивається Дрібною росою, Споконвіку вмивається, Сонце зустрічає… І нема тому почину, І краю немає!” Але в тім раї “латану свитину з каліки знімають, 3 шкурою знімають, бо нічим обуть Княжат недорослих; а он розпинають Вдову за подушне, а сина кують, Єдиного сина, єдину дитину, Єдину надію! в військо оддають!”

Ніхто не знає, скільки ще на цім світі панувати катам. У ріднім краї немає щастя, то треба його пошукати деінде. Полетівши за совою, оповідач потрапив до вкритої снігом країни (Сибіру), де кругом “бори та болота”, а людей немає. Коли чує — під землею брязкіт кайданів. Це каторжники добувають золото для ненажерливого царя. Але серед злодіїв і розбійників — “цар волі”, декабрист, що мужньо переносить усі муки, не зрікаючись своїх ідей.

І знов оповідач летить над містами, бачить ряди муштрованих солдат — москалів. Долітає до великого міста на болоті, де скрізь “церкви, та палати, та пани пузаті”. На честь царя Миколи І тут влаштовано парад. Лакей-землячок вимагає хабаря за те, що проведе потайки до палацу. Оповідач стає невидимим і сам потрапляє до царських палат. Дивується, що цар високий, сердитий, а цариця “тонка, довгонога, мов опеньок засушений”, зовсім не така, як її зображують придворні художники. За царями йшло панство, намагаючись стати поближче до коронованих осіб — “може вдарять Або дулю дати благоволять…” Сердитий цар дав ляпаса найстаршому придворному, той — нижчому чину, той — далі, аж поки бійка не вийшла з палацу на вулиці. Але все це сприймалося, як царська милість. Вночі, коли гамір ущух, оповідач пішов подивитися столицю, яку було збудовано такою дорогою ціною — на кістках тисяч і тисяч людей, особливо українських козаків. Побачив пам’ятник Петру І (тому, що “розпинав нашу Україну”) від Катерини II (яка “доконала вдову сиротину”).

Зійшло сонечко, й оповідач помітив трудовий Петербург. Серед чиновників, що поспішали на службу, він побачив чимало своїх земляків, які зреклися рідної мови, деруть хабарі й зневажають свій народ.

Оповідач вирішив ще раз зазирнути в царські палати. Він побачив там сердитого, як ведмідь, царя, що гримав на придворних. Усі від його крику провалилися в землю, він залишився сам — безпорадним, нікчемним, мов кошеня. Це здалося оповідачеві таким чудним, що він засміявся. Цар як зикнув на оповідача, що той аж перелякався і… прокинувся.

Критика, коментарі до твору, пояснення (стисло):

Т. Шевченко використав форму сну, щоб показати широку панораму життя в Російській імперії, де народи живуть у неволі, придушується все вільнолюбиве. Він різко розкритикував систему царської влади й особисто коронованих осіб, в державі яких життя — ніби кошмарний сон. Саме за цю поему Шевченко дістав суворе покарання — десять років солдатчини в далеких козацьких степах із забороною писати й малювати.

[Читати повністю...]

Шевченко Тарас – Наймичка (дуже стисло/скорочено)

Пролог

У неділю вранці молодиця сидить на могилі та начебто розмовляє з туманом, прохаючи, щоб він або сховав її, або задушив. Це покритка зі своїм байстрям горює, бо прогнали її від себе батько і мати. Вона збирається віддати дитину чужим людям і журиться, що не вона буде хрестити і доглядати свого хлопчика.

Пішла вона полем та заспівала пісню про вдову, яка привела двох синів.

І

На хуторі живуть самотні дід і баба, які мають хазяйство, пасіку, всього доволі, але не мають дітей. На старість нікому їх привітати, нікому буде і поховати.

II

Дід і баба сидять удвох у неділю на призьбі, обоє святково вдягнені, та зовсім не радісні, бо самотні. Роздумують вони над своєю долею, що не дала їм діточок.

Аж раптом чують вони якийсь дивний звук. Кидаються до воріт і знаходять сповиту дитину. Старі дуже зраділи, новоспечений батько відразу кинувся за кумами, щоб повідомити про своє щастя.

Один сина проклинає,
З хати виганяє,
Другий свічечку, сердешний,
Потом заробляє
Та, ридаючи, становить
Перед образами —
Нема дітей!… Чудно якось
Діється між нами!

ІІІ

На радощах старі зібрали три пари кумів та ввечері охрестили малого, назвавши Марком. Хлопчик потихеньку росте, старі не знають, як йому догодити.

Через рік до хати приходить молодиця і проситься в наймички. Старі вирішують взяти її, щоб допомагала їм з дитиною. Нова наймичка не турбується навіть платою за роботу.

Молодиця була дуже рада, що старі найняли її, весело робила всю роботу, а особливо упадала коло дитини, доглядала її, наче свою.

Не зна Марко, чого вона Так його цілує. Сама не з’їсть і не доп’є — Його нагодує.

Дитина почала називати Ганну мамою.

IV

Пройшло багато часу, поховали вже бабусю Настю, діда ледве виходили. Марко став справжнім парубком, аж ось надумався посилати й старостів.

Старости повернулися з рушниками, почали готуватися до весілля. Постало питання, хто ж буде весільною матір’ю. Наймичка аж вхопилася за серце від цього слова.

V

Через тиждень на хуторі молодиці місили коровай, старий танцював із молодими, запрошував кожного в гості.

Наймичка подалася на прощу в Київ, хоч просили її старий і Марко залишитися. Не згодилася вона бути за матір. Поблагословила Марка, заплакала та й пішла.

Відгуляли гучне весілля, почали жити.

Ганна принесла з Києва Маркові “святу шапочку”, та “перстеник” невістці. Катерина й Марко зустріли її, увели в хату, посадили за стіл. Наймичка ж вважала, що не заслужила такої любові.

VI

Минуло три роки, наймичка тричі ходила в Київ на прощу. І четвертого разу провела її Катерина та чекала повернення.

У неділю після пречистої старий сидів на призьбі в білій сорочці, перед ним гралися онуки.

В цей час приходить наймичка, яка повернулася зовсім хвора. Марка в цей час не було.

VII

Коли Ганна увійшла в хату, Катерина обмила їй ноги, нагодувала. Та стара Ганна не мала сил їсти, говорила тільки, що Марко забарився, треба акафіст найняти.

Наймичка занедужала, нічого їй не допомагало. Вона ж надіялась тільки дочекатися Марка з дороги.

VIII

Марко співаючи повертається додому, везе подарунки Катерині, батькові, дітям та Ганні. Він навіть не здогадується, що відбувається вдома.

Ганна зразу чує, що Марко повернувся, надсилає Катерину зустріти його, а сама молиться. Марко дізнається, що наймичка дуже хвора, заходить в хату до неї. Ганна просить Катерину вийти з хати.

Вийшла з хати Катерина,
А Марко схилився
До наймички у голови.
“Марку! подивися,
Подивися ти на мене:
Бач, як я змарніла?
Я не Ганна, не наймичка,
Я…”
Та й оніміла.
Марко плакав, дивувався.
Знов очі одкрила,
Пильно, пильно подивилась —
Сльози покотились.
“Прости мене! Я каралась
Весь вік в чужій хаті…
Прости мене, мій синочку!
Я… я твоя мати”.
Тай замовкла…
Зомлів Марко,
Й земля задрижала.
Прокинувся… до матері —
А мати вже спала!

[Читати повністю...]

Шевченко Тарас – Назар Стодоля (скорочено)

1814-1861

Історична драма

Дія відбувається в XVII столітті в козацькій слободі поблизу Чигирина.

Акт перший

Хома Кичатий, багатий козацький сотник, має єдину дочку Галю. Прагнучи ще більшого багатства і пошани, він просить свою молоду ключницю Стеху умовити Галю піти за багатого старого чигиринського полковника Молочая. За цю послугу Хома обіцяє Стесі одружитися з нею. Хитра Стеха згоджується допомагати Хомі і переконати Галю, що старий чоловік кращий за молодого, бо буде в усьому догоджати і коритися жінці.

Стеха питається у Хоми дозволу після розмови з Галею піти на вечорниці, і він дозволяє.

Хома, замислившись насамоті, сміється з довірливої Стехи, яку він ніколи не візьме за дружину, бо “Женись не на чорних бровах, не на карих очах, а на хуторах і млинах, так і будеш чоловіком, а не дурнем”.

Хома попереджає дочку про прихід старостів. Галя радіє, гадаючи, що вони будуть від її коханого, молодого хорунжого Назара Стодолі. Хома сподівається, що якщо обдурена ним дочка вже подасть рушники, то потім її вже можна буде умовити, аби тільки не прийшов Назар.

“А подумаєш і те: яке йому діло до Галі? Се ж моя дитина, моє добро, слідовательно, моя власть, моя і сила над нею. Я отець, я цар її”.

Прийшли старости, почалося сватання, Галя подала рушники, старости і батько випили за здоров’я молодих.

Аж тут з’явилися колядники і з ними Назар та його друг Гнат. Побачивши сватів, Назар зрозумів, чому саме в цей час полковник послав його з грамотами в Гуляй—Поле.

Назар Стодоля називає Хому “дітопродавцем”, адже той обіцяв віддати Галю за нього. Він докоряє сотникові, нагадуючи, як колись врятував того від ножа гайдамаки, як Хома називав його сином.

Почувши від батька, що її просватали не за Назара, а за чигиринського полковника, Галя зомліла. Прийшовши до тями, вона клянеться коханому, що нічого не знала про наміри батька. Суперечка між Назаром і сотником, який починає глузувати з молодого козака, закінчується тим, що Назар хапає Хому за горло. Галя кидається між ними, і Назар опускає руки.

Не втрачаючи надії, Назар падає на коліна перед Кичатим, просить у нього пробачення, благаючи не губити його та Галю. Галя приєднується до благань Назара, та даремно — Хома нічого не хоче чути.

Звертаючись до коханої, Назар промовляє: “Бідна, бідна! В тебе нема батька, в тебе кат єсть, а не батько! Бідненька, серденько моє, пташечко моя безприютна. А я ще бідніший тебе: у мене й ката нема, нікому і зарізати!..”

Потім цілує Галю, а вона обіймає і цілує його, Назар просить старостів переказати полковнику все, що вони бачили й чули. Він обіцяє Галі, що знайде правду і повернеться до неї.

Акт другий

Події розгортаються у чепурній прибраній хаті Мотовилихи, до якої молодь збирається на вечорниці.

Господиня, прибираючи в хаті, згадала свої молоді літа, а потім стала осуджувати Хому Кичатого, що взяв у ключниці молоду вертляву Сте-ху, яка так і липне до козаків; дочку ж свою вирішив зробити полковницею, хоча її любить такий гарний завзятий козак — Назар Стодоля. До хати завітали Гнат з Назаром. Хазяйка вийшла з хати, залишивши друзів наодинці.

Гнат намагався розважити Назара дотепним словом, та той зовсім занепав духом. Раптом він підвівся і сказав, що поїде до Чигирина і уб’є полковника, якщо той не відступиться від Галі. Гнат порадив товаришеві краще викрасти дівчину, підкупивши для цього Стеху.

Друзі домовились, що Гнат із кіньми чекатиме закоханих біля старої корчми. Звідти їм треба їхати до Запорожжя, де “сам гетьман не більший од чабана”, тим більше, що Назар не виписався з запорізьких козаків.

До хати увійшла Стеха. Гнат із хазяйкою вийшли закликати на вечорниці кобзаря, а Назар дав Стесі гроші і пообіцяв подарувати ще й плахту, якщо вона викличе до нього Галю. Стеха погодилась.

Повертаються Гнат і хазяйка, приходять молодь і музиканти. Розпочинаються вечорниці. Гнат трохи потанцював і попрощався, привселюдно поцілувавши Стеху. Стеха танцювала з козаками, співала. Потім на прохання молоді кобзар почав розказувати казку про страшну турецьку царицю. Але Стеха не дослухала казки, бо побилася об заклад з козаками, що вночі піде до старої корчми і принесе звідти цеглинку або кахлю. Вона виходить, танці тривають.

Акт третій

Стеха біля розваленої корчми зустрілася з Назаром і Галею. Ті попросили її подивитись, чи немає Гната з кіньми. Але Стеха, перш ніж бігти, відломила від печі кахлю, сказавши, що це від вовків.

Галя з Назаром залишаються в корчмі чекати Гната. Назар кинув на сніг кирею і посадив на неї дівчину, щоб зігріти їй ноги, надів на них власну шапку. Закохані говорять про своє кохання. Галя каже, що молитиметься за свого батька, навіть якщо він проклене її за втечу з дому.

Назар розповідає про свій намір відразу по приїзді до козацького міста Кодака обвінчатися з Галею, щоб ніхто вже не міг їх розлучити. Але дівчина мучиться сумнівами, бо вона любить батька, їй шкода його покидати.

Галя згадує страшні розповіді няньки про ту зловісну корчму. Колись тут було вбито запорозького старшину, потім на цьому місці Богдан Хмельницький зустрічав труну зі своїм загиблим на війні сином Тимішем, пізніше у корчмі вирізали євреїв, і відтоді в ній нібито живуть привиди померлих.

Галя боїться, і Назар заспокоює дівчину. Вона дає йому весільну хустку, яку взяла з собою, щоб пов’язати нареченого на весіллі. Закохані любо розмовляють, цілуються, а тим часом до корчми підкрадаються Хома Кичатий з челяддю і Стеха.

Назар вихопив шаблю, і сотникова челядь побоялась до нього підступитися. Починається бій на шаблях між Назаром і Кичатим. Галя падає між ними на коліна. Хома хоче схопити дочку, Назар боронить її, аж тут ззаду на нього нападають сотникові слуги і скручують йому руки. Галя благає батька не вбивати коханого:

“Тату, тату, кате мій! Я розірву тебе,— я день і ніч плекатимусь на тебе! Танцювать, плакать буду! Чого забажаєте, все робитиму — не вбивай його. Я за полковника піду…”

Коли Галя зомліла, челядь зв’язала Назара. Зав’язавши йому хусткою рота, козака кинули на снігу у поживу вовкам.

Аж тут нагодився Гнат, схопив сотника за груди і замірився на нього шаблею. Однак Хома нагадав йому про козацький звичай: якщо козак вбиває козака, то його ховають живим разом із вбитим. Гната це не зупинило, і він націлився пістолетом у сотника. Тоді Назар, якого Галя вже встигла розв’язати, зупинив друга, умовляючи не занапастити душу, бо Хома не вартий того. Кичатого відпустили. Він упав на коліна перед Назаром і просив пробачити за все скоєне. Щиро розкаявся і хотів спокутувати свої гріхи — піти у ченці, залишивши все своє добро дочці і Назару.

Хома благословив Галю і Назара на шлюб.

[Читати повністю...]

Шевченко Тарас – Причинна (дуже стисло/скорочено)

Реве та стогне Дніпр широкий,
Сердитий вітер завива,
Додолу верби гне високі,
Горами хвилю підійма.
І блідий місяць на ту пору
Із хмари де-де виглядав,
Неначе човен в синім морі,
То виринав, то потопав.

У таку страшну погоду на берег Дніпра виходить дівчина. Вона чекає свого коханого, що пішов у похід разом з іншими козаками. Вона збожеволіла від зілля, яке дала їй ворожка, щоб менше тужила за козаком.
Дівчина — сирота, у неї було тільки одне щастя в житті — її коханий, але, мабуть, і його вона втратила.
Від горя дівчині починає ввижатися, що з води виходять маленькі діти, дівчата. Вони співають, кружать навколо неї, сміються. Дівчина лізе на дерево, до самої верхівки. Дивиться униз — там її чекають русалки. Коли дівчина спустилася, русалки залоскотали її.
Дівчина лежить під старим дубом при битій дорозі.
В цей час повертається козак і бачить кохану. Він передчуває щось недобре. Побачивши, що кохана вмерла, “зареготавсь, розігнався — Та в дуб головою”.
Над могилою козака посадили явір та ялину, а над дівочою могилою — червону калину.

Критика, коментарі до твору, пояснення (стисло):
Мотив сирітства є одним з основних мотивів ранньої творчості Т. Шевченка.
У творі присутні типові ознаки романтичного світосприйняття: загибель обох закоханих, божевілля, демонічні істоти, що мають владу над людиною вночі. Крім того, події відбуваються на тлі розбурханої природи.

[Читати повністю...]

Шевченко Тарас – На вічну пам’ять Котляревському (скорочено)

Сонце гріє, вітер віє
З поля на долину.
Над водою гне з вербою
Червону калину;
На калині одиноке
Гніздечко гойдає,—
А де ж дівся соловейко?
Не питай, не знає.
Згадай лихо, та й байдуже…
Минулось… пропало…
Згадай добре — серце в’яне:
Чому не осталось?
Отож гляну та згадаю:
Було, як смеркає.
Защебече на калині —
Ніхто не минає.
Чи багатий, кого доля,
Як мати дитину.
Убирає, доглядає,—
Не мине калину.
Чи сирота, що до світа
Встає працювати.
Опиниться, послухає;
Мов батько та мати
Розпитують, розмовляють,—
Серце б’ється, любо…
І світ божий як Великдень,
І люди як люди.
Чи дівчина, що милого
Щодень виглядає,
В’яне, сохне сиротою.
Де дітись, не знає;
Піде на шлях подивитись.
Поплакати в лози,—
Защебече соловейко —
Сохнуть дрібні сльози.
Послухає, усміхнеться,
Піде темним гаєм…
Ніби з милим розмовляла…
А він, знай, співає.
Та дрібно, та рівно, як бога благає,
Поки вийде злодій на шлях погулять
З ножем у халяві,— піде руна гаєм,
Піде та замовкне — нащо щебетать?
Запеклую душу злодія не спинить.
Тільки стратить голос, добру не навчить.
Нехай же лютує, поки сам загине,
Поки безголов’я ворон прокричить.
Засне долина. На калині
І соловейко задріма.
Повіє вітер по долині, —
Пішла дібровою руна,
Руна гуляє, божа мова.
Встануть сердеги працювать,
Корови підуть по діброві.
Дівчата вийдуть воду брать,
І сонце гляне — рай, та й годі!
Верба сміється, свято скрізь!
Заплаче злодій, лютий злодій.
Було так перш — тепер дивись;
Сонце гріє, вітер віє
З поля на долину;
Над водою гне з вербою
Червону калину.
На калині одиноке
Гніздечко гойдає.
А де ж дівся соловейко?
Не питай, не знає.
Недавно, недавно у нас в Україні
Старий Котляревський отак щебетав;
Замовк неборака, сиротами кинув
І гори, і море, де вперше витав.
Де ватагу пройдисвіта
Водив за собою, —
Все осталось, все сумує.
Як руїни Трої.
Все сумує, — тільки слава
Сонцем засіяла.
Не вмре кобзар, бо навіки
Його привітала.
Будеш, батьку, панувати,
Поки живуть люди,
Поки сонце з неба сяє.
Тебе не забудуть!
Праведная душе! прийми мою мову
Не мудру, та щиру. Прийми, привітай.
Не кинь сиротою, як кинув діброви.
Припини до мене хоть на одно слово
Та про Україну мені заспівай.
Нехай усміхнеться серце на чужині.
Хоть раз усміхнеться, дивлячись, як ти
Всю славу козацьку за словом єдиним
Переніс в убогу хату сироти.
Прилинь, сизий орле, бо я одинокий
Сирота на світі, в чужому краю.
Дивлюся на море широке, глибоке,
Поплив би на той бік — човна не дають.
Згадаю Енея, згадаю родину.
Згадаю, заплачу, як тая дитина.
А хвилі на той бік ідуть та ревуть.
А може, я й темний, нічого не бачу,
Злая доля, може, по тім боці плаче, —
Сироту усюди люде осміють.
Нехай би сміялись, та там море грає,
Там сонце, там місяць ясніше сія,
Там з вітром могила в степу розмовляє,
Там не одинокий був би з нею й я.
Праведная душе! прийми мою мову
Не мудру, та щиру. Прийми, привітай.
Не кинь сиротою, як кинув діброви,
Прилини до мене хоч на одно слово
Та про Україну мені заспівай!

Критика, коментарі до твору, пояснення (стисло):
Вірш Т Шевченка побудований за принципом розгорнутого паралелізму. Вітер гойдає на гілці покинуте гніздечко соловейка, який тут колись співав. Недавно так в Україні щебетав і І. Котляревський, автор славнозвісних “Енеїди” та “Наталки Полтавки”, а тепер його є немає. Найбільшою заслугою Котляревського, на думку автора, було те, що він
Всю славу козацьку за словом єдиним
Переніс в убогу хату сироти.
Слово, пісня — це велика сила. їх слухає і бідний, і багач, і щасливий, і нещасний. Тільки серце злодія до нього байдуже. Тому Шевченко і давить Котляревського, свого великого попередника, за його правди — дотепне слово, називає батьком, орлом, кобзарем і говорить:
Будеш, батьку, панувати,
Поки живуть люди,
Поки сонце з неба сяє.
Тебе не забудуть!

[Читати повністю...]

Шевченко Тарас – Марія (скорочено)

У Йосипа, у тесляра, Марія в наймичках росла. Виросла, як квітка. Старий ставився до неї, як до дитини, милувався нею. А вона то вовну пряде, то козу з козенятком пасе, то в гаю, як у раю, гуляк Якось прийшов до них гість із Назарета. Був він у білому хітоні, “мов намальований сіяв”. Марія принесла вечерю, сама ж не їла, лише дивилася на дивного гостя, слухала його розмову, що падала на серце. Дівчина з глеком пішла по воду до криниці, а гість за нею…

Після того як гість пішов, Марія змінилася, змарніла. Йосип на неї подивився і запропонував обвінчатися, а то можуть її на вулиці вбити. Пішла Марія під вінець, так і не діждавшись свого апостола. Люди говорили, що в місті Тіверіаді розіп’яли якогось провозвістителя месії. Марія зрозуміла, що то і є той дивний гість.

Сидять вони в хатині невеселі, Йосип майструє колиску, а Марія шиє сорочечки. Аж тут указ від кесаря — йти на ревізію у город Віфлеем. Пішли вони з Йосипом. У дорозі Марія народила Сина. Пастухи, що проходили мимо, взяли її з дитиною у свій вертеп.

В Іудеї заговорили, що збулися пророчества Ієремії та Ісаії, — народився месія. Аж тут прийшов наказ від царя Ірода, і легіон з Єрусалима став винищувати всіх хлопчиків-немовлят. Убогі пастухи допомогли Марії втекти в Єгипет.

Йосип і Марія з сином жили в очеретяній хатинці, працювали. Коли не стало царя Ірода, повернулися на батьківщину, але там усе було зруйноване. Родину Марії прихистила стара вдова Єлизавета, дальня родичка, що жила в Назареті. Син Марії ріс разом з Івасем, сином удови. Разом гралися, разом ходили, до школи. Одного разу Йосип і Марія пішли на ярмарок у Єрусалим. Кинулися, а дитини немає. Знайшли його аж у храмі, де він сидів між рабинами і научав, як у світі жить, людей любить. Радіє Марія — вона вже бачить самого Бога на землі.

Виріс син і пішов зі словом поміж людьми. А Марія все покинула — й за ним, аж поки не дійшла до Голгофи. Син “поніс лукавим правди слово! Не вняли слову! Розп’яли!” Залишилася Марія сама, бо не стало вже нікого з рідні. Не стало й учнів Сина — сховалися, потім розійшлися.

Марія, коли біля неї зібралися посумувати учні Сина, підтримала їхній дух “своїм святим огненним словом”. І розійшлися мужі по світу, і понесли слова любові й правди. Мати ж, сумуючи, померла під тином від голоду. І тільки потім її ченці возвеличили, як Царицю. А вона “мов золото в тому горнилі, В людській душі возобновилась, Й душі скорбящій і убогій”.

Критика, коментарі до твору, пояснення (стисло):

У поемі “Марія” Т. Шевченко подає новозавітний переказ про Богородицю Марію, але дає її образу дещо нове наповнення. Після загибелі сина мати продовжує його справу. Образ Марії символічно-узагальнений, — він уособлює джерело добра, що змінює світ.

[Читати повністю...]

Шевченко Тарас – Катерина (дуже стисло/скорочено)

Кохайтеся, чорнобриві,
Та не з москалями,
Бо москалі — чужі люди,
Роблять лихо з вами.
Москаль любить, жартуючи,
Жартуючи кине;
Піде в свою Московщину,
А дівчина гине…

Катерина закохується в москаля й виходить до нього ввечері в садочок, не слухаючи батьків. Так вона свою долю “занапастила”, ночуючи з москалем, аж поки селом не пішли поговори.
Прийшла недобра звістка, що москалі мають вирушати в похід. Коханий обіцяє Катерині, що повернеться. Закохана дівчина не звертає уваги на людські пересуди, адже москаль з нею одружиться. Вона чує під серцем нове життя, тому виходить з дому лише вночі, ходить садом, згадує свого коханого. Дівчина сумує, але не втрачає надії.
Через деякий час Катерина народжує дитину. Вона все ще виглядає свого коханого. Люди ж у селі сміються з неї, глузують.

ІІ

Батьки Катерини скривджені тим соромом, якого завдала їм донька. Адже народити дитину без чоловіка — великий гріх, тим більше на селі.
Мати і батько вирішують позбутися одвічного сорому, вигнавши непутящу дочку з дому. Вони кажуть, щоб Катерина йшла у Московщину, шукала свого чоловіка, свекруху.
Сказавши дочці останнє слово, мати непритомна впала на підлогу, а батько навіть не став слухати, коли дочка почала його молити.
Ледве жива, Катерина пішла у садок, набрала землі, щоб почепити на хрест. Тепер вона ніколи не повернеться додому, так і помре на чужій землі, а син буде страждати через неї, спокутувати її гріх.
Село ще багато говорило про Катерину, але її батьки вже цього не чули.

ІІІ

Приходить ніч. Катерина йде вперед, шукає свого москалика. Питає вона у чумаків шляху на Московщину, просить милостиню та йде собі далі.
Жінці доводиться пережити багато страждань. Уже й зима почалася, свище завірюха, а вона погано вдягнена.
Раптом Катерина бачить, що їдуть москалі. Вона кидається до них, починає розпитувати, чи не бачили вони її Івана. Ті тільки сміються, бо багатьох надурив їхній брат.
Заплакала Катерина і з сумом роззирнулася навколо себе. Із стражданням звернулася до сина:
… Сину мій Іване!
Де ж ти будеш ночувати,
Як мене не стане?
З собаками, мій синочку,
Кохайся надворі!
Собаки злі — покусають,
Та не заговорять,
Не розкажуть сміючися…
Ніхто в світі не пожаліє дитину-байстрюка, чекає її страшна сирітська безправна доля.

IV

Та ось одного разу серед москалів, що їхали повз неї, Катерина раптом побачила свого Івана, що був за старшого. Кинулась вона до коханого з радістю, але той тільки відповів:
“Дура, отвяжися!
Возьмите прочь безумную!”
У безтямі Катерина просить колишнього коханого не кидати її, взяти хоча б за наймичку, пропонує показати йому сина. Та повернувшись, бачить, що москаля вже немає.
Зневірена жінка віддає дитину товаришам Івана, щоб вони передали старшому, і кидається до лісу. Не бачачи ніякого виходу зі становища, у якому опинилася, Катерина втопилася.
Чорнобрива Катерина Найшла, що шукала. Дунув вітер понад ставом І сліду не стало.

V

До Києва іде сліпий кобзар, біля якого тулиться хлопчик-поводир. Кобзар починає співати, перехожі дають йому гроші.
Раптом на шляху з’являється карета і зупиняється біля старців. Кличуть хлопчика до себе, пані дивується його красі.
А пан одвернувся, бо пізнав у хлопчику Катерину.
Карета їде далі, а старці продовжують свій шлях.
Критика, коментарі до твору, пояснення (стисло):
Образ Катерини центральний у поемі. Змальовується її зовнішня краса, довірлива душа, щира вдача. Вона переживає страшний душевний злам, який призводить до загибелі дівчини. Батьки зрікаються збезчещеної дочки, коханий не приймає її, чужим людям вона не потрібна, односельці тільки обмовляють Катерину та сміються. Вона розуміє, що її дитину чекає безрадісне майбутнє, бо син все життя буде спокутувати її гріхи.
Велику роль у поемі відіграють ліричні відступи. Супроводжуючи епічну, часто драматичну розповідь, відступи виявляють оцінку автора, його особисте ставлення до зображуваних подій.
За жанром “Катерина” — ліро-епічна соціально-побутова поема з народного життя.

[Читати повністю...]

Шевченко Тарас – Кавказ (дуже стисло/скорочено)

Кто даст главе моей воду,
И очесем моим источник слез,
И плачуся и день,
и нощь о побиенных…
Иеремии глава 9, стих 1
За горами гори, хмарою повиті,
Засіяні горем, кровію политі.
Споконвіку Прометея
Там орел карає,
Що день божий добрі ребра
Й серце розбиває.
Розбиває, та не вип’є
Живущої крові, —
Воно знову оживає
І сміється знову.
Не вмирає душа наша,
Не вмирає воля.
І неситий не виоре
На дні моря поле.
Не скує душі, живої
І слова живого.
Не понесе слави Бога,
Великого Бога.
Приспана горем, заснула правда, навкруги панує зло. Але автор вірить, що настане час, коли правда прокинеться.
За горами гори, политі кров’ю, саме там знаходиться воля, зацькована воля. Полягло там немало людей, пролито безліч сліз. Вистачило б їх, щоб втопити всіх імператорів.
Огненне море! Слава! Слава!
Хортам, і гончим, і псарям,
І нашим батюшкам-царям
Слава!
І вам слава, сині гори,
Кригою окуті.
І вам, лицарі великі,
Богом не забуті.
Борітеся — поборете,
Вам Бог помагає!
Українців поет порівнює з кавказькими горцями, які мають хоч відносну свободу. Ми ж тільки маємо тюрми та каторги.
Од молдаванина до фінна
На всіх язиках все мовчить,
Бо благоденствує!
Церква ж прощає можновладним усі гріхи.
Поет розповідає про безчинства панів над простими людьми, про те, як їх продають, програють у карти, б’ють, забирають останні гроші. Навіть у Бога просять неправди: допомоги у війні, крадіжці. А потім приносять у дар крадене ж.
Поет звертається до свого друга Якова де Бальмена, який загинув у бою на Кавказі. Він співчуває другові.

Критика, коментарі до твору, пояснення (стисло):
У символічному образі Прометея поет показав незламну волелюбність народів, а в образі орла — ненаситний імперський режим, що прагне все поглинути.
Поет страждає горем не тільки свого народу, але й усіх поневолених народів. Це узагальнення втілюється в слові “наша” (“душа наша”).
Поема викриває загарбницьку політику царату.
За жанром це сатирична поема з елементами лірики та героїки.

[Читати повністю...]

Шевченко Тарас – Гайдамаки (дуже стисло/скорочено)

Все йде, все минає — і краю немає.
Куди ж воно ділось? Відкіля взялось?
І дурень, і мудрий нічого не знає.
Живе… умирає… Одно зацвіло,
А друге зав’яло, навіки зав’яло…

Поет звертається до гайдамаків, що колись гуляли Україною, шукаючи волі, просить їх повернутися.

Тепер слава козацька забувається, люди живуть дрібними інтересами, звичайними побутовими справами. Ніхто вже не слухає з такою увагою старців-кобзарів, які співають про козацькі подвиги.

Та ліричний герой не зважає на це: він сам, у своїй хаті, буде співати старих пісень, буде згадувати. Неначе сама велична історія розмовляє з ним, і від цього стає легше.

Інтродукція

Поет глузує з бундючної колись Польщі, яка вважалася рівною Московщині і Туреччині, аж поки королем не став Понятовський. Тепер Польща втратила свою державність. Проти короля підняли повстання Пулавський і Пац. Разом з ними піднялися сто конфедератів. Від них дуже постраждав український народ, бо розбрелися вони Україною та “забули волю рятувати”, а навпаки розпочали руйнування. А в цей час “гайдамаки ножі освятили”.

Галайда

Ярема служить у жида, який дуже пригноблює хлопця-сироту, що не має в світі рідної душі. Єдине, що приносило втіху, — кохана дівчина.

Поет розказує про важку сирітську долю Яреми, безкінечні образи, яких той зазнавав.

Старий жид у своїй хаті лічить гроші, долі спить його дружина Хайка, а на ліжку лежить красуня-дочка. Ярема у цей час вирушив у Вільшану.

Конфедерати

Конфедерати вдираються до хати жида і б’ють його нагайкою, все хочуть дізнатися, куди він сховав дочку. Жид відповідає, що дочка померла, та конфедерати не вірять йому, продовжують катувати, змушують хреститися і сміються.

Поять жида горілкою і наказують співати. Потім вимагають грошей. Коли ж жид розказує, що не має грошей, його починають шмагати батогами. Старий не зізнається, але пропонує конфедератам поїхати до Вільшани, бо там у титаря дуже гарна дочка.

Конфедерати наказують жидові їхати з ними, щоб показати дорогу.

Титар

Ярема йде до Вільшани, щоб зустрітися з Оксаною, дочкою титаря. Чекає її у гаю, співає пісень. Дівчини довго немає, аж ось нарешті вона приходить саме в той час, коли хлопець заспівав сумну пісню про свою нещасну долю.

Відбувається радісна зустріч закоханих. Ярема розповідає, що збирається прибитися до козаків, щоб здобути слави і грошей. Оксана засумувала, почувши таку звістку. Їй жаль розлучатися з коханим, адже він може її забути.

В цей час до хати титаря вдираються конфедерати, які шукають грошей і дівчини. Не почувши від титаря нічого, вони вбивають його, потім запалюють церкву. Прибігає Оксана, яка непритомніє, побачивши мертвого батька. Конфедерати підхоплюють її й забирають із собою.

Ярема в цей час іде в Чигирин.

Свято в Чигирині

Знову ліричний герой жалкує за втраченими героїчними роками. Думкою він повертається до Чигирина, де всі готуються до “свята”. Зібралося дуже багато людей з усіх куточків України, все це козаки.

Між старшинами відбувається розмова, в якій вони згадують своїх ватажків і радіють, що зібралося тут так багато люду.

Між людьми походжає сліпий кобзар Волох, який співає про те, як “гуляли” козаки з Максимом Залізняком.

В цей час задзвонили дзвони, які кличуть до бою. Гайдамаки одразу ж покинули всі справи і зібрались. За ними помалу шкандибає старий кобзар та співає.

Біля церкви гайдамаків зустрічають попи, які закликають захистити рідну землю, що страждає від наруги. Україна потерпає, знищуються молоді її сили, вмирають люди.

Козаки почали молитися, а священики освячують їм ножі.

Треті півні

Після свята Маковея гайдамаки чекають тільки ночі, щоб розпочати різанину. Україною течуть криваві ріки.

Тепер про ті часи нагадують лише старі могили. Але хто подивиться на них, хто згадає? Онукам байдуже, бо вони “панам жито сіють”.

Поет згадує славу Ґонти, Залізняка.

Ярема йде до Черкас, щоб бити ворога. Дорогою згадує він свою кохану дівчину та журиться, що може ніколи її не побачити.

Червоний бенкет

По всій Україні дзвонять дзвони — то “по пеклу гуляють” гайдамаки. Залізняк тільки закликає “мордувати скажених” ляхів.

Ярема літає — “по три, по чотири так і кладе”. Билися, поки зовсім не лишилося ворогів, тоді стали відпочивати.

Залізняк виділяє з-поміж усіх відважного Ярему, й запитує, звідки той прийшов. Дізнавшись, що хлопець з Вільшани, згадує, як там вбили титаря та вкрали його дочку.

Від страшної звістки Ярема непритомніє, а потім наповнюється ще більшою ненавистю до конфедератів.

Залізняк дає йому прізвище Галайда, що означає “безпритульний бурлака”.

Загін приїжджає до Черкас. Ярема страждає від страшного горя, згадує Оксану.

Гайдамаки ховаються в лісі.

Гупалівщина

Коли сходить сонце, Україна лише де-не-де дотліває. У будинках ховається перелякана шляхта. Скрізь трупи.

У гайдамаки йде кожен, навіть жінки і діти.

Коли загін прибуває у Вільшану, Ярема докладно розпитує про смерть титаря та викрадення Оксани.

Дорогою до Лисянки загін прихоплює із собою конфедератів, які охороняли скарб. Скарб забирають.

Бенкет у Лисянці

Вже почало смеркатися, а гайдамаки все карають шляхту. Вбивають навіть жінок і дітей. Галайда все ніяк не може вгамувати жадобу помсти за свою Оксану. Над містом займається пожежа.

Гайдамаки святкують перемогу. Залізняк просить Волоха заспівати веселої пісні. Гайдамаки танцюють.

До засмученого Яреми підкрадається жид і розповідає, де знаходиться Оксана. Він зголошується допомогти хлопцеві.

Гонта збирається штурмувати будинки панів, не зважає навіть на прохання Яреми не робити цього, бо там його кохана.

Галайда зникає — разом з жидом він вирушає рятувати дівчину. Непритомною вони вивозять Оксану в Лебедин.

Лебедин

Оксана розповідає старій черниці про події у Вільшані. Вона зовсім хвора і нічого не пам’ятає.

Тільки згадка про коханого відвернула дівчину від спроби самогубства.

Бабуся розповідає, що сюди її привіз Ярема Галайда, який обіцяв повернутися через тиждень. Дівчина зраділа, бо то, мабуть, її Ярема.

Через тиждень Ярема повінчався з Оксаною, але вже ввечері змушений був покинути дружину й битися з ляхами.

Гонта в Умані

Україна все ще палає в огні битви. Діти по селах залишились у батьків, ніде не видно людей, лише виє звірина.

Максим Залізняк отримав в особі Яреми вірногасина, який виконує його накази, ріже ляхів без жалю.

Опівночі гайдамаки вступають в Умань. До Гонти і Залізняка приводять ксьондза, разом з яким ідуть діти-католики Гонти.

Гонта лютує, що його діти стали католиками, він вважає, що мусить їх вбити, бо так велить його військова присяга.

Гайдамаки страшно карають усіх католиків, а потім починають пити і гуляти. Кобзар співає пісні.

Гонта шукає своїх синів, щоб поховати їх. Кладе їх у яму, цілує і хрестить, а потім плаче з горя.

Епілог

Все це було дуже давно, ніхто з живих цього не бачив на власні очі. Ще дід колись розповідав про Коліївщину, про Залізняка і Ґонту. Майже рік вбивали вони ляхів.

Потім помер Гонта, за ним і Залізняк. Залишився тільки Ярема. Гайдамаки розійшлися хто куди.

Передмова

Передмова подається у кінці поеми. Ще раз нагадує поет про старі часи, просить нащадків жити дружньо.

Критика, коментарі до твору, пояснення (стисло):

Гайдамаки були учасниками народно-визвольного руху проти польського гніту на Правобережній Україні.

Повстання 1768 р. очолили Залізняк і Гонта.

Поема “Гайдамаки” — найбільша за обсягом поема Тараса Шевченка. Написана вона на історичному матеріалі. Центральний образ поеми — повсталий народ, палаюча у вогні Україна. Прикладом для поета стають минулі роки, історичне минуле пригнобленої тепер України. Учасники повстання змальовуються як герої. Вони не жалкують віддати своє життя за рідну землю.

Ярема Галайда — це не історична особа, але про цю людину записані народні перекази й пісні. Поданий його образ у романтичному дусі. Хлопець наділений винятковими рисами: казковою силою, нечуваною хоробрістю. Прославився Ярема своєю відданістю народові й своїй справі. Максим Залізняк і Гонта — особи історичні. В поемі підкреслюється їхня хоробрість, любов до них гайдамаків.

За жанром “Гайдамаки” — ліро-епічна поема героїчного характеру. Вона складається з двох вступів, одинадцяти розділів і епілогу, післямови.

Провідна ідея твору — звеличення національно-визвольного руху на Україні.

[Читати повністю...]