Твір з англійської:My Favourite Shop/Мій улюблений магазин

My name is Helen and I’m 13 years old. I study at the 7th grade of a state secondary school. My family is comparatively small. It’s just me, my parents and our pets. We have two pets: a cat Sally and a hamster Alex. At weekends I often go shopping with my parents. We visit the nearest hypermarket and some other stores in the same building. This hypermarket, which is called “Strichka", is my favourite shop, because we can find all the necessary things in one place. We buy fresh food, presents, stationery, household appliances and many other items there. We don’t even need to go to the bakery or grocery, as everything can be found in this huge shop. At first sight it reminds a large storage of vital items. Last week we bought swimming suits and sandals for the beach holiday. We also bought a new vacuum-cleaner, as the old one broke down. As you see, hypermarket offers a wide range of products. My parents say that there weren’t any supermarkets and hypermarkets in their childhood. They had to go to several places to buy various products. In my opinion, such stores are simply indispensablein each city or town. They have lots of advantages. First of all, you can buy everything you need at one place. Secondly, hypermarkets often offer discounts or sales opportunities. Thirdly, I like the shopping carts in hypermarkets. They are of great help when we buy lots of things. In the same building there is an exchange booth, a chemist’s, a dry-cleaner’s and a travel agency. In case we have heavy bags, we call a taxi to come and pick us up.

ПЕРЕКЛАД

Мене звуть Олена і мені 13 років. Я вчуся в 7 класі середньої загальноосвітньої школи. Моя сім'я порівняно невелика. У ній всього лише я, мої батьки і наші домашні тварини. У нас є два вихованця: кішка Саллі і хом'як Алекс. У вихідні я часто ходжу по магазинах зі своїми батьками. Ми відвідуємо найближчий гіпермаркет і деякі інші магазини в тій же будівлі. Цей гіпермаркет під назвою «Стрічка» мій улюблений магазин, тому що ми в ньому можна знайти всі необхідні речі відразу. Ми купуємо там свіжі продукти, подарунки, канцелярські приналежності, побутову техніку і багато інших предметів. Нам навіть не потрібно окремо ходити в пекарню або бакалію, так як все можна знайти в цьому величезному магазині. На перший погляд він нагадує велике сховище життєво-необхідних предметів. Минулого тижня ми купили там купальники і сандалі для пляжного відпочинку. Ми також купили новий пилосос, так як старий зламався. Як бачите, гіпермаркет пропонує широкий асортимент продукції. Мої батьки кажуть, що в їх дитинстві не було супермаркетів або гіпермаркетів. Вони повинні були ходити в кілька місць, щоб купити різні продукти. На мій погляд, такі магазини просто необхідні в кожному місті чи населеному пункті. У них безліч переваг. Перш за все, ви можете купити все, що потрібно в одному місці. По-друге, гіпермаркети часто зустрічаються розпродажі і вигідні знижки. По-третє, мені подобаються візки в гіпермаркетах. Вони особливо корисні, коли ми купуємо багато продуктів. У цьому ж будинку є обмінний пункт, аптека, хімчистка та туристичне агентство. Коли у нас дуже важкі сумки, ми викликаємо таксі. 

[Читати повністю...]

Аналіз поеми Тараса Шевченка “Катерина”

“Катерина” – типовий український сюжет. Назвали “байроновою поемою” за раптовий початок і кінець.

Тема: доля жінки-матері у тогочасному суспільстві.

Ідея: гнівний осуд панської розбещеності, співчуття жінці-матері, захист знедолених. Ідея вільного кохання.

Композиція: чергування епічних та ліричних мотивів.

Катерина – образ України.

Іван – образ байстрюка.

Офіцер – негідник (в кульмінації).

Колізія: трагічна (відцурався коханий, родина, суспільство).

Поема «Катерина» написана 1838 p. Уперше була надрукована в «Кобзарі» 1840 р.

За жанром це реалістична соціально-побутова поема з елементами романтичної поетики про долю простої селянської дівчини, яку збезчестив офіцер-дворянин. Поема «Катерина» — перший твір, у якому поет звернувся до теми жінки-покритки і ширше – жінки-матері. Ця тема стала наскрізною в подальшій поетичній і прозовій творчості Т Шевченка («Слепая», «Відьма», «Наймичка», «Марія» та ін.).

У творі одна сюжетна лінія, що час від часу переривається авторськими відступами різного характеру: філософськими, дидактичними, автобіографічними.

Головною героїнею поеми є проста сільська дівчина Катерина, яка, всупереч традиціям і моралі, «покохала москалика, як знало серденько». Коханий поїхав і пообіцяв повернутися. Після народження дитини батьки, які були не в змозі пережити сором, виганяють Катерину шукати коханого. Жінка після тяжких мандрів зустрічає його, та офіцер-спокусник не захотів пізнати колишню кохану і відштовхнув її. Жінка з розпачу втопилася, а дитину підібрали люди. Малого Івася ми зустрічаємо на шляху поводирем. Тут же відбувається його зустріч із паном-батьком. Проте жорстокий чоловік не захотів пізнати свого сина, як колись його матір. Автор явно співчуває Катерині, хоч і засуджує її за легковажну довіру. Його позиція розкривається в ліричних відступах-повчаннях: «Кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями…»

Гостро передано в поемі горе батьків Катерини, яких віковічні традиції моралі змушують зректися своєї дитини, вигнати її з дому. Поет співчуває і цим знедоленим людям, правдиво малюючи їх психологічний стан.

Офіцер-спокусник зображений спочатку через спогади Катерини та авторську мову. Лише раз ми бачимо його при зустрічі з Катериною в лісі. Це жорстока, бездушна людина, яка, за задумом автора, є уособленням горя, що його несе розбещене панство простому народові.

Образ оповідача розкривається через змалювання персонажів поеми, а також у ліричних відступах, якими пов’язані окремі частини поеми. Автор висловлює щире співчуття своїй героїні, виступає на захист знедолених.

Для твору характерна віршувальна різноманітність, особливо відрізняються в ньому ліричні відступи і частини поеми, що містять розвиток дії. Це сприяє більш яскравому й повному вираженню авторського задуму, чітко розмежовує частини твору.

[Читати повністю...]

Аналіз поеми Тараса Шевченка “Кавказ”

Тематичним продовженням поеми «Сон» є поема «Кавказ», присвячена щирому другові Тараса Шевченка Якову де Бальмену, який загинув на Кавказі під час війни з горцями. «Кавказ» — ще одна геніальна політична сатира Шевченка. Твір не має жанрових ознак поеми, бо в ньому немає сюжету і персонажів. Але він є згустком ідей, спрямованих на викриття царизму, його колонізаторської сутності.

Поему «Кавказ» Тарас Шевченко побудував на широкій загальнолюдській основі. Твір характеризується повним неприйняттям і цілковитим запереченням самодержавно-кріпосницького суспільства, усіх його антинародних засад. Характерно, що не народи Кавказу звинувачує поет у смерті свого друга, а російське самодержавство:

Лягло костьми

Людей муштрованих чимало.

А сльоз, а крові? напоїть

Всіх імператорів би стало

З дітьми й онуками, втопить

В сльозах удових. А дівочих,

Пролитих тайно серед ночі?

А матерніх гарячих сльозі

А батькових, старих, кривавих,

Не ріки — море розлилось,

Огненне море!

Цими словами Шевченко затаврував усі загарбницькі війни, адже в поемі немає поетичних описів Кавказу, крім початкових рядків поеми: «За горами гори хмарою повиті». В уяві поета Кавказькі гори «засіяні горем, кровію политі». Ці рядки перегукуються з епіграфом до поеми, взятим з Біблії (Книга пророка Ієремії): «Кто даст главе моей воду, и очесем моим источник слез, И плачуся и день и нощо опобиенных…»

Проте Т. Шевченко стверджує, що волелюбний народ не можна знищити. Нескорену силу народу автор втілив у безсмертному образі Прометея. Цей образ символічний. Він уособлює безсмертя народу, серце якого «знову оживає і сміється знову». Російський царат, виведений в образі ката-орла, не може знищити волелюбних прагнень народу.

Пророче звучать слова великого Кобзаря, адресовані всім народам, які борються за незалежність: «Борітеся — поборете!» Адже у всіх поневолених народів царської Росії доля схожа, вони позбавлені права вільно розвиватися, говорити рідною мовою:

«Од молдаванина до фіна

На всіх язиках все мовчить,

Бо благоденствує!»

Продовжуючи викривальну тему, поет робить детальний аналіз психології російського імперіалізму: «Нам тільки сакля очі коле: чого вона стоїть у вас, йенами дана?» Так звана «просвітительська» політика царизму є грабунком іншого народу, у якого хотілось би відібрати навіть чурек, щоб потім кинути Йому як царську милість. Гнобителі ладні стягнути податок Навіть за сонце, за яке горці чомусь не платять. Інтереси поневоленого народу постійно знаходились у центрі уваги Шевченка. Він розкрив безглуздість домагань царизму.

Гнівна сатира на війну — царське полювання — переростає в глибокий сарказм, із яким поет проголошує «славу» «хортам і гончим, і псарям, і нашим батюшкам-царям». Таким чином, ми бачимо, що Шевченко поставив самодержця в один ряд із «хортами, гончими, псарями».

Засудженням загарбницьких війн звучать слова: «Лягло костьми людей муштрованих чимало». Серед цих «муштрованих людей» загинув і друг Шевченка, Яків де Бальмен, якому «не за Україну, а за її ката довелось пролить кров добру, «чорну. Довелось запить з московської чаші московську отруту!»

Ненависть до самодержавно-кріпосницької системи викликала в Шевченка ненависть до всього, на чому трималось самодержавство, у тому числі й до церкви, яка стояла на охороні царських інтересів. Взаємовигідна спілка церкви і держави була причиною того, що і до Бога поет не завжди звертався шанобливо:

Коли одпочити

Ляжеш, Боже, утомлений?

І нам даси жити?

Шевченко виступає проти зловживання релігією з політичною метою, він проти релігійних війн, проти кровопролиття. Поет вважає, що « віра, дійсна віра вимагає встановлення безпосереднього зв’язку, безпосереднього відношення між Богом і людьми»?:

Ми віруєм твоїй силі

І слову живому:

встане правда, встане воля,.

І тобі одному

поклоняться всі язики.

вовіки і віки.

«Правда», «воля» для Шевченка — не просто етичні поняття, бо-«правда» людська і «воля» теж людська, бо поруч з собою прет бачить живих реальних людей, які стогнуть у неволі, бо їх продають або програють у карти: «Людей… не негрів… а таких таки хрещених… но простих».

Отже, поема «Кавказ» викриває моральний занепад правлячих кіл царської Росії, які відступилися від людських і Божих заповідей, запроваджуючи політику тиранії, ненависті до людей, лицемірства та жадоби до наживи.

[Читати повністю...]

Аналіз вірша Тараса Шевченка “І мертвим, і живим…”

Є імена в нашій літературі, які ввібрали до себе живу душу народу, стали часткою його життя. Таким ім’ям для нас, українців, стало ім’я Тараса Григоровича Шевченка, чия поезія ось уже майже понад 150 років викликає у людей почуття захоплення своєю красою, своєю силою і народною мудрістю.

Шевченко Т. Г. прийшов у літературу тоді, коли чаша народного терпіння переповнилася вщерть. Неорганізований народний протест, не виявлений до кінця народний гнів збирався над російською імперією як грандіозна хмара, що насувалася, наливаючись свинцем. Кругом все тихо, Од молдаванина до фіна На всіх язиках все мовчить, Бо благоденствує. І раптом вибух…

Вибух Шевченкової поезії… Прямий, відвертий, нерідко сатиричний. Серед творів поета особливу увагу привертає ліричний твір «І мертвим, і живим…», написаний у грудні 1845 року. Про ідейний зміст твору, ідейну спрямованість послання й досі є різні думки.
Основний пафос — моральний обов’язок людини перед своїм народом, викриття кріпосництва і лібералізму. На це вказував і епіграф, взятий із Біблії:

«А ще кто речет, яко люблю бога, а брата свого ненавидит, ложь єсть».

Даний епіграф, щоправда, сприяє різним судженням. Коли бога тут розуміти як вищу справедливість, правду, то сенс епіграфа полягає в несумісності лібералізму і визискування. Заступ до послання спрямований проти кріпосників: Оглухли, не чують; Кайданами міняються, Правдою торгують… Людей’запрягають В тяжкі ярма.
Шевченко був реалістом і добрим знавцем народного життя. Він розумівся в тому, що в 40-х — 50-х роках демократи і ліберали у визвольному русі ще не розмежувалися. Тому цілком природним є звернення Тараса Григоровича до освіченої дворянської інтелігенції полюбити «велику руїну» — Україну. Чому Шевченко не звертався в своєму посланні до різночинної інтелігенції? Та тому, Що вона ще тільки — тільки зароджувалась.

Звертаючись до представників дворянства і поміщиків, поет хоче збудити їх сумління: виражає надію, Що тільки вони, освічені люди свого часу, допоможуть Покріпаченому селянству, яке залишилося затурканим, Неписьменним, заляканим і здатним лише на стихійний протест.

Заклик «Розкуйтеся, братайтесяі» теж, на мою думку, звернений до прогресивної інтелігенції. «Розкуйтеся», думаю, означає звільнення від монархічних поглядів, а в слові «братайтеся» був заклик наблизитися до широких народних мас, до селянства.

Дворянська освічена інтелігенція мала, як гадав Шевченко, відмовившись традиційних поглядів, виробити нове світобачення, свої філософські і соціально-політичні погляди. Це був її обов’язок перед народом. Широке вивчення в дворянських сім’ях іноземних мов, подорожі за кордон — все це сприяло поверховому засвоєнню модних філософських, політичних питань:

У чужому краю

Не шукайте, не питайте

Того, що немає

І на небі, а не тілько

На чужому полі.

На думку поета, будь-які ідеї повинні випливати з конкретних соціально-політичних обставин. Тому і піддає критиці українських лібералів, які:

… шкуру драли

З братів незрячих.

Поет розкриває перед лібералами картину селянської революції, яка може стати реальністю, якщо пани — ліберали не переглянуть своїх позицій:

Схаменіться, будьте люди,

Бо лихо вам буде.

В посланні поет виступає також проти космополітизму. Розвінчуючи космополітизм, він викриває зверхнє, поверхове, модне «слов’янофільство». Поет доводить, що справжня освіченість, повага й любов до культури інших народів можливі тільки тоді, коли людина залишається на рідному ґрунті, поважає, знає культуру, мову свого власного народу. Він викриває надмірне націоналістичне захоплення, ідеалізацію історії України і закладає основу нової концепції історії України,
Закінчується послання критикою українських поміщиків:

Доборолась Україна

До самого краю.

Гірше ляха свої ж діти

її розпинають.

Це викриття поєднується з закликом не цуратися рідного народу, його мови:

Учітеся, читайте,

І чужому научайтесь,

И свого не цурайтесь.

Ідеї послання були прогресивними, їх висували ріалі письменники та вчені. Цінність, виховне значення Його в тому, що письменник був схильний до думки: не все іноземне слід приймати, в кожному окремому випадку треба керуватися інтересами самобутнього національного розвитку.

Національне самовизначення у творі Т. Г. Шевченка «І мертвим, і живим, і ненародженим…»
Шевченко як справжній українець боровся за національне визволення. Його суспільно-політичні погляди з плином часу ставали чіткішими. Він ще більше усвідомлював протиріччя між народом і всім панівним класом, тому викриває тепер не тільки кріпосників, реакціонерів, а й лібералів. У першу чергу проти них і спрямоване послання «І мертвим, і живим, і ненародженим…».

Автор вперше в українській літературі поставив проблему мислячої еліти
і народу як проблему національно-політичну. В благальному звертанні-заклику
він говорить про, братання з простим народом:

Найменшого брата…

Шевченко доводить, що тільки національне єднання, тільки громадянський
мир, просвітлення звільненого народу забезпечить його Батьківщині щасливе
майбутнє:

І забудеться самотня

Давняя година,

І оживе добра слава,

Слава Україні,

І світ ясний, невечірній

Тихо засіяє…

Обніміться ж, брати мої,

Молю вас, благаю!

А щоб це збулося, поет-демократ звертається до дворян, поміщиків, які «святою правдою торгують», «деруть з братів-гречкосіїв» три шкури…

Шевченко викриває абсурдний лібералізм, хижацьке нутро так званих «пат-! ріотів» своєї «неньки України», тобто лжепатріотів, козацьке панство, яких він із сарказмом називає «раби, подножки, грязь Москви, Варшавське сміття»…

Як бачимо, поет спрямовував свій погляд і в минуле, і в сучасне йому життя, а також звернувся і до ще не народжених. Його послання є глибоким філософським роздумом, до речі, і політичним, над долею всієї України. Він звернувся до всіх людей із засторогою:

Схаменіться! Будьте люди,

Бо лихо вам буде.

Розкуються незабаром

Заковані люди,

Настане суд, заговорять

І Дніпро, і гори!

І потече сторіками

Кров у синє море

Дітей ваших…

Поетові слова виявилися пророчими.
Цим твором Т. Шевченко заперечив думку про політичну незрілість ураїнської нації.

[Читати повністю...]

Аналіз поеми Тараса Шевченка “Сон”

Поема «Сон» — перша політично-сатирична поема у творчості поета. У цьому творі автор найповніше виразив політичні вимоги покріпаченого селянства. «Сон» — нищівна сатира на деспотичний режим Миколи І. Підзаголовок поеми («Комедія») вказує на його комічно-сатиричний характер.

«Сон» написаний від першої особи у формі розповіді. Це дало авторові змогу виразити власне ставлення до зображуваних подій. Художній прийом сну, обраний Шевченком, допомагає і розкриттю ідейно-тематичного змісту поеми, і жанровим особливостям, бо життя, змальоване у творі, дійсно нагадує сон, оскільки суперечите усім реаліям.

Образ оповідача в поемі наближений до автора і є виразником його думок, його ставлення до подій, відтворених у поемі. Оповідач ніби пролітає у сні над безмежними просторами України і Росії, де спостерігає страшні картини життя народу, знущання поміщиків, чиновників, царя. Ці картини начебто витвір сонної уяви (таке сниться лише юродивим та п’яницям). Як самостійний персонаж оповідач бере безпосередню участь у всіх подіях, про які розповідає.

Композиційно, поема не поділена на розділи, але ми можемо виділити в ній вступ і три частини.

У вступі можна спостерігати роздуми оповідача про суспільні умови, які призводять до розбрату і морального звиродніння. Взагалі вступ має сатиричний характер. У першій частиш оповідач прощається з «безталанною вдовою» Україною, яку спочатку змальовано як земний рай, оповитий красою, а потім як пекло, у якому панують жорстокість і деспотизм:

Латану свитину з каліки знімають,

З шкурою знімають, бо нічим обуть

Княжат недорослих; а он розпинають –

Вдову за подушне, а сина кують,

Єдиного сива, єдину дитину,

Єдину надію! в військо оддають!

Бо його, бач, трохи! а онде під тином

Опухла дитина — голоднее мре,

А мати пшеницю на панщині жне.

Головним засобом викриття існуючої дійсності у цій частині твору автор обирає контраст.

В умовно виділеній другій частині поеми герой переноситься до Сибіру, щоб сховатись від пануючого на землі зла, але перед ним відкривається нова картина неволі — життя каторжників. Серед них є і злодії, і борці за свободу, політичні засланці. Тут автор зображує «царя волі». Це збірний образ, позбавлений конкретних рис. «Цар волі» є уособленням служіння народові, віри й героїзму. Оповідач, зливаючись воєдино з автором поеми, наголошує на тому, що традиції декабристів живуть у суспільстві.

У третій частині картина каторги змінюється картиною царської столиці. Автор змінює тут і стиль розповіді, і характер героя-оповідача, який перетворюється на простакуватого селянина, що вперше потрапив до столиці. Зміна образу оповідача — це засіб сатиричного зображення для використання зневажливої мови, іронічної розповіді. Характерною деталлю Петербурга є образ земляка з цинковими ґудзиками, який уособлює продажність чиновників. І знову засіб контрасту в показі життя панівного класу (царя та панства) і простого народу підсилює сатиричне зображення панівної верхівки.

Нищівна сатира Шевченка досягає найвищого напруження й виразності у викритті коронованих осіб, придворних і усіх правлячих кіл. Перед царським палацом і в самому палаці відбувається справжня комедія. При змалюванні образів самодержавної верхівки автор вдається до сатиричного гротеску, а образи царів являють собою гіперболічний шарж: поет порівнює їх із сичами, царицю — із засушеним опеньком, царя — з ведмедем.

Перетворення царя на жалюгідне кошеня викликає іронічну усмішку як оповідача, так і самого Шевченка, які набувають тотожності. І у звертанні до читачів уже автор твору просить вибачення за те, що устами оповідача розповів сон.

[Читати повністю...]

Аналіз вірша Тараса Шевченка “Заповіт”

Заповіт Т. Шевченка – патріотичний гімн.

“Заповіт” Тараса Шевченка є бойовою програмою для закріпаченого народу, неповторним поетичним заповітом у світовій літературі.

Твір був написаний у грудні 1845 року, коли Шевченко лежав хворий у Переяславі у знайомого лікаря А. Козачковського. Літературознавець Г. Нудько писав, що хоч поштовхом до написання вірша була тяжка хвороба автора, проте “причини, що породили твір, крилися в тій суспільно-політичній дійсності, яку спостерігав і вивчав поет у 30-40-х роках…”

Вірш починається звертанням поета до народу. У ньому висловлюється палка любов до трудящих, до рідної землі, віра в те, що пригноблені повстануть, розірвуть кайдани і побудують нове суспільство. Спочатку автор ніби спокійно висловлює своє бажання бути похованим на могилі, серед широкого українського степу. Він хоче:

Щоб лани широкополі,

І Дніпро, і кручі

Було видно, було чути,

Як реве ревучий.

Дніпро тут символізує могутність народу. Автор замість звичайного “реве Дніпро” використовує тавтологію “реве ревучий”, щоб надати образові сильнішого звучання, щоб підготувати читача до сприйняття думки про повстання. І одразу ж після змалювання картин природи звучить заклик до повстання:

Поховайте та вставайте,

Кайдани порвіте

І вражою злою кров’ю

І Волю окропіте.

Усі дієслова цього уривку стоять у наказовому способі, виражаючи волю автора, який спонукає інших до дій. Висловлюється впевненість у тому, що все це буде здійснено, що народ обов’язково повстане й розірве віковічні кайдани. Наприкінці вірша Т. Шевченко звертається до майбутніх поколінь, він ніби переноситься в нове суспільство, в якому не буде неволі й рабства. Нову сім’ю народів поет називає великою і вільною. У “Заповіті” звучать нотки й суму, й гордості, а найбільше – віри в перемогу, в те, що завтрашній щасливий день неодмінно настане, а щастя прийде тоді, коли Дніпро “…понесе з України у синєє море кров ворожу”.

Мріє Т. Шевченко, як і О. Пушкін у поезії “Я пам’ятник собі воздвиг нерукотворний…”, прийняти шану від майбутніх поколінь. Він пише:

І мене в сім’ї великій,

В сім’ї вольній, новій,

Не забудьте пом’янути

Незлим, тихим словом.

У поезії “Заповіт” відчувається сила народу, віра в його безсмертя, впевненість у неминучій перемозі. Т. Шевченко не тільки висловлює мрію про майбутнє, а й прагне уявити його собі, закликає до революційної боротьби.

[Читати повністю...]

Аналіз вірша Тараса Шевченка “До Основ’яненка”

Найбільшим болем Т. Шевченка була поневолена, пригноблена Україна, в минулому — батьківщина славного запорозького козацтва. Поет думає над тим, як наштовхнути народ на думку про активніший опір, про неприпустимість покірного існування у панському ярмі. Тому звертається до свого старшого товариша по перу Г. Квітки-Основ’яненка із закликом писати про минулу славу козацьку, будити серця людей, адже «все гине, — Слава не поляже; Не поляже, а розкаже. Що діялось в світі. Чия правда, чия кривда І чиї ми діти. Наша дума, наша пісня Не вмре, не загине…» Вірш починається романтичною картиною природи із згадками про колишню Україну, яка протиставляється сучасній, коли країна

Обідрана, сиротою

Понад Дніпром плаче;

Тяжко-важко сиротині

А ніхто не бачить

Т. Шевченко називає Основ’яненка отаманом, батьком, орлом сизокрилим, сподіваючись, що до його авторитетного слова люди прислухаються.

[Читати повністю...]

Аналіз поеми Тараса Шевченка “Гайдамаки”

«Гайдамаки» – вершина ранньої творчості Т. Г. Шевченка. Ця поема знаменує перехідний період у творчості Кобзаря: від маленьких ліричних творів до великого ліро-епічного полотна, у якому поет по-новому осмислює дійсність. Історичною основою поеми є події народного повстання, спричинені жахливими соціальними та національно-релігійними умовами. Польські поміщики ставились до кріпаків як до нижчої раси, у деяких районах панщина складала 5-6 днів на тиждень, до того ж селянин мав сплачувати податки. Українці терпіли не лише соціальне приниження, а навіть релігійне: заборонялась православна віра.

У травні 1768 р. 70 гайдамаків на чолі із запорожцем Максимом Залізняком виступили з Мотронинського монастиря в густозаселені райони Правобережжя, підбурюючи селян на повстання. За лічені тижні повстання охопило Київщину, Брацлавщину, Поділля. На початку червня 1768 р. повстанці оточили місто Умань — один із найкрупніших центрів польського панства в Україні. На бік повсталого люду перейшов уманський сотник Іван Гонта. Наляканий розмахом Коліївщини («колій» — повстанець), російський уряд послав військо на допомогу польській армії (військо повстанців складали більше як ЗО гайдамацьких загонів). Підступні дії російських офіцерів, які запросили в гості ватажків повстання та заарештували їх, призвели до поразки повстання — табір повстанців під Уманню був оточений російськими військами.

Ґонту і 800 його козаків росіяни передали в руки польського уряду. Після тривалих катувань повстанців знищили (Ґонту катували три дні, знімаючи клаптями шкіру, а потім четвертували). Залізняка та інших його прихильників було тавровано і заслано до Сибіру.

У поемі Шевченка надана розгорнута картина гайдамацького руху 1768 року на Правобережній Україні, до того ж тема визвольного руху має подвійну перспективу: перша — священна дія, яка може служити прикладом національної свідомості; друга — неконтрольована сліпа руйнівна сила повсталого народу. З одного боку, автор позитивно ставиться до Коліївщини як каральної сили за злодійства конфедератів, з другого боку засуджує криваву розправу гайдамаків, порівнюючи її з пеклом (Залізняк і Гонта «люльки закурили», але від них запалали «і хатина, і будинок»). Поет стоїть на позиції єднання слов’янських народів, але з болем сприймає забуття онуками історичного минулого України.

Композиційно поема «Гайдамаки» складається з лірично-філософського вступу-присвяти, історичного вступу («Інтродукція») та десяти розділів та епілогу. Важливе значення мають такі складові частини твору, як «Передмова» (насправді — післямова), жартівливе звернення до передплатників поеми («Панове субскрибенти!») та «Примітки», складені самим Шевченком.

Лірично-філософський вступ до поеми являє собою авторські роздуми над швидкоплинністю життя, над нескінченними змінами в природі і людському житті. Поет вважає, що «все йде, все минає…», але вічними залишаються тільки волелюбні прагнення народу. Також він висловив своє ставлення і до можливих нападок реакційної критики на його «Гайдамаків». Таким чином, у вступі до поеми автор визначив власні ідейно-естетичні позиції як співець цілого народу та його представник.

Основна частина поеми починається «Інтродукцією», де автор дає оцінку національному, релігійному та класовому стану тогочасної Польської держави. «Інтродукція» є своєрідною експозицією сюжету поеми. У творі простежуються дві сюжетні лінії: перша, основна, — змалювання підготовки та ходу повстання «Коліївщина»; друга — історія кохання Яреми та Оксани. Кульмінаційним моментом першої сюжетної лінії є розділ «Гонта в Умані», другої — «Червоний бенкет».

Головний герой поеми «Гайдамаки» — повсталий народ. Спираючись на історичну правду, поет показує не лише масовість гайдамацького руху, а й соціальну та національну неоднорідність повстанців, адже до боротьби стали не тільки багаті та бідні українці (просте козацтво, старшина), а й люди інших національностей (молдавани та волохи). Недаремно в пісні Волоха міститься заклик до єднання народів:

Ой волохи, волохи,

Вас осталося трохи;

І ви, молдавани,

Тепер ви не пани;

Ваші господарі —

Наймити татарам,

Турецьким султанам.

В кайданах, в кайданах

Годі ж, не журіться;

Гарно помоліться,

Братайтеся з нами,

З нами, козаками…

Гайдамаки готувались до повстання як до свята. Розділ, у якому розповідалося про освячення повстанцями ножів, так і називається «Свято в Чигирині». Але сам Шевченко зображує Коліївщину не бенкетом (всупереч назві розділів «Червоний бенкет», «Бенкет у Лисянці»), а лихом:

Отаке-то було лихо

По всій Україні

Гірше пекла…

А за віщо,

За що люде гинуть?

Важливу роль у гайдамацькому повстанні відігравали кобзарі, образи яких поет вводить у твір. Так, кобзар Волох не тільки прославляє козацького ватажка Залізняка, а й збуджує маси, закликаючи до боротьби.

Яскраво змальовано образи ватажків повстання. І якщо характеристику Залізняку влучно дає той же Волох, Називаючи його козацьким батьком, орлом сизокрилим, найбільшим багатством якого є «степ і море; скрізь битий шлях…», бо немає я нього «ні оселі, ні саду, ні ставу…», то образ Гонти найповніше відбито в розділі« Гонта в Умані», де розповідається про вбивство Гонтою рідних дітей. У цьому епізоді автор відтворив народні погляди на вірність присязі:

Мої діти — католики…

Щоб ве було зради,

Щоб не було поговору.

Панове громадо!

Я присягав, брав свячений

Різать католика.

Глибоко психологічний епізод вбивства Гонтою дітей розкриває безмежне батьківське горе. Драматизм твору загострюється і в епізоді поховання дітей. Виривши могилу ножем, Гонта ховає дітей так, як ховали козаків, накривши очі червоною китайкою.

Отже, і Залізняк, і Гонта — мужні й рішучі народні ватажки, які завжди разом з народом.

Типовим представником повсталої маси виступає Ярема, образ якого подано в розвитку його особистості. Від жидівського попихача, сироти-безбатченка, що навіть не має прізвища, Ярема зростає до народного месника:

Не знав сіромаха, що виросли крила,

Що неба дістане, коли полетить…

Образ цей доцільніше характеризувати за допомогою «Епілогу», із якого стає відомо про смерть Ґонти й Залізняка. Лише доля Яреми залишається незрозумілою. По-перше, після розгрому повстання він єдиний з героїв твору залишається живим, по-друге, поема закінчується такими рядками:

А в нашого Галайди хата на помості.

Грай, море! добре, море!

Добре буде, Галайда.

«Заключний монолог Яреми містить мотив-тему, що посідає важливе місце в поемі, тему пам’яті, нетлінності національної історії. «Хто-небудь згадає», — мовить герой. Автор-оповідач, який охоплює всі часові площини, стверджує протилежне: «Ніхто не згадає», «Кат панує, їх не згадають». Байдужості онуків гайдамаків протиставляється вірність їхній пам’яті самого автора». У творі діють дві символічні постаті: Яреми, що єдиний залишився живим, і єдиного нащадка, автора-оповідача, який про козацьку славу розповість своїм нащадкам, бо «тими шляхами, де йшли гайдамаки, малими ногами ходив та… плакав». Шевченкознавець С. Валей навіть стверджував: «Ярема се поет сам, а що любов Яреми до Оксани се проекція у поетичний світ його власних любовних бажань і настроїв, се річ, що насувається безпосередньо при читанні поеми…».

Образ Яреми тісно пов’язаний з образом автора-оповідача, оскільки в. ліричних відступах є ряд висловів, які в однаковій мірі можуть належати як Яремі, так і оповідачеві: «О Боже мій милий! Тяжко жить на світі, а хочеться жить…», «Молодеє лихо! Якби ти вернулось, проміняв би долю, що маю тепер», «Серце мліє, як згадаю…».

Зростання особистості Яреми автор показує в динаміці. Спочатку перед нами бідняк, який хоче збагатитися для того, “щоб зрівнятися з багатою коханою дівчиною. Через деякий час перед нами зовсім інший Ярема, здатний на помсту: «А Ярема — страшно глянуть — по три, по чотири так і кладе».

Визволивши Оксану від конфедератів, Ярема відразу повертається до повстанців, так само він чинить і після вінчання, бо інтереси повсталого народу для нього над усе. ‘

Коліївщина набула загальнонародного характеру, бо участь у повстанні взяли навіть жінки та підлітки. Слід зазначити, що «Гайдамаки» — це ліро-епічна поема, у ЇЇ композиції важливу роль відіграють численні ліричні відступи, у яких поет стає співучасником зображуваних подій.

В «Епілозі» образ поля, засіяного житом, є символічним натяком на те, що надалі слов’янські народи брататимуться. При цьому слід враховувати, що на Шевченка великий вплив мала християнська мораль:

З того часу в Україні

Жито зеленіє;

Не чуть плачу, ні гармати…

Все замовкло.

Нехай мовчить;

Така Божа воля.

Літературна критика прийняла появу поеми «Гайдамаки» неоднозначно. Прихильною рецензією відгукнулась 12 квітня 1842 р. «Литературная газета». У ній відзначено прекрасний поетичний талант Тараса Шевченка. Негативну оцінку поемі дав В. Бєлінський, та ця оцінка ґрунтувалася не на майстерності Шевченка, а на власних переконаннях російського критика, який вважав, що українська література не має перспектив розвитку. Але великий Кобзар усією своєю поетичною спадщиною заперечив таке судження.

[Читати повністю...]

Аналіз вірша Тараса Шевченка “Мені однаково”

Вірш «Мені однаково» входить до циклу «В казематі», який створений в умовах ув’язнення поета як учасника Кирило-Мефодіївського братства. У цьому творі, написаному Т Шевченком у передчутті жорстокого присуду, звучать мотиви неволі, стійкої громадянської позиції, уболівання й туги за Україною. За жанром це громадянська лірика. Темою твору є роздуми ліричного героя над долею України. Ідея — ствердження саможертовності в ім’я України — розкривається через зміст усього твору засобом антитези: ліричний герой, розмірковуючи про власну долю, неначе на терезах совісті, виважує пріоритети між власною долею й долею рідної землі, безкомпромісно обираючи найдорожче — Україну.

Глибоке почуття ліричного героя передано за допомогою влучного використання художніх засобів: поряд із яскравими епітетами (люди злії, лукавії, Україна славна, окраденая), поет використовує метафору (злії люди Україну присплять), оксиморон (Малого сліду не покину // На нашій славній Україні, На нашій — не своїй землі).

Віршовий розмір твору — ямб.

[Читати повністю...]

Аналіз твору Юрія Яновського “Шаланда в морі”

Художній час і простір тут обмежені — дія відбувається в короткому часі, на конкретному просторі — у морі й на його березі. Сюжет простий, але досить напру­жений. Мусій Половець змагається з крижаними хвилями, але намагається вря­тувати не себе, а артільну шаланду (обов’язок, відповідальність перед громадою керують його вчинком). З берега його майже не видно, допомогти товаришеві ніяк. Друзі-рибалки вже не вірять у його щасливе повернення. На березі залишається лише вірна дружина Мусія. Автор короткими, але красномовними фразами передає цю непросту, напружену ситуацію: «…одежа на ній віялась, мов на кам’яній, вона була висока та сувора, як у пісні». Так точно дібраною лексикою підкреслено несхит­ність жінки вистояти до переможного кінця. Тому вона з надією дивиться на море, згадує своє життя з Мусієм, своїх синів. Раптом з’являється шаланда, і Половчиха «дивилася та боялася роздивитися» — так автор передає її внутрішнє хвилювання. У композиції новели це кульмінаційний, вирішальний момент, адже невідомо, чи є там, біля шаланди, її Мусій. Сцена чекання на березі штормового моря (як утілення вірності подружжю) — як символ краси вірності — викликає в уяві читача асоціації з українською народнопісенною творчістю, особливо з образом Ярославни («Слово про похід Ігорів») — своєрідним символом вірності коханню.

Однак письменник більше зосереджує увагу на внутрішньому стані Половчихи, передає його укрупненими, лаконічними мазками: «її серце обдував трамонтан, її серце ладне було вискочити з грудей»; «вона не показувала перед морем страху, вона мовчки стояла на березі — висока й сувора, їй здавалося, що вона — маяк невгасимої сили». Власне, емоції, переживання героїні рухають і сюжет. Тобто емоційне, ліричне начало виконує у творі чи не найосновнішу роль, воно наближує новелу до жанру героїчної поеми, бо тут оспівано негучний, повсякденний героїзм звичайних людей. І герой тут не лише жінка, стійка й вірна своїй родині, а також її чоловік, який, ризикуючи життям, кинувся рятувати громадське добро. Під пером романтика вони — особливі, красиві у своїх вчинках і діях, у своїй життєвій позиції, хоча вибір кожного з них (рятувати й чекати)  – зрозумілий і природний, як і всі загальнолюдські цінності.

[Читати повністю...]

Аналіз вірша Івана Франка “Чого являєшся мені у сні”

Вірш «Чого являєшся мені у сні» увійшов до славетної збірки «Зів’яле листя», створеної 1886 року.

Покладений на музику композитором К. Данькевичем, він став популярним романсом.

Вірш «Чого являєшся мені у сні» — це зворушливий монолог, що вражає відображенням внутрішньої боротьби, душевних мук ліричного героя.

Закоханий юнак, який любить дівчину безнадійно, вона не відповідщає на його кохання. Він намагається вирвати її із серця, бо любов завдає йому страждань.

Чого являєшся мені у сні?

Чого звертаєш ти до мене

Чудові очі ті ясні, сумні,

Немов криниці дно студене?

Чому уста твої німі?

Читаєш вірш і відчуваєш всю силу почуття, глибину страждань цієї зраненої коханням людини. Туга відчувається у сповнених великого душевного болю, в епітетах і порівняннях, використаних у вірші. Вони передають частину образу коханої, її стриманість у ставленні до ліричного героя.

Про те, що ця любов закоханого не знаходить відгуку в серці дівчини, свідчать у поезії словами «німі уста», «криниці дно студене» її прекрасних очей.

Однак бажання забути образ милої було миттєвим. Ліричний герой просить хоч у сні приходити до нього і приносити змученому серцю миті щастя

Так ниє серце, що в турботі,

Неначе перла у болоті,

Марніє, в’яне, засихає.

Як яскраво, поетично і разом із тим правдиво зумів передати поет невимовні страждання люблячого серця, гіркоту нерозділеного кохання. Написати так може лише любляча людина, яка все це сама вистраждала.

І це було дійсно так. Франкові «тричі приходила любов».

Ольга Рошкевич — перша і незабутня любов поета, Юзефа Дзвонковська, яка відмовила Франкові свідомо, знаючи про свою смертельну недугу, Целіна Журовська — «гордая душа».

Не склалося його кохання, і з’явилися ці чудові поетичні рядки.

Який докір, яке страждання,

Яке несповнене бажання

На них, мов зарево червоне,

Займається і знову тоне

У тьмі?

Тільки вміючи так, до самозабуття, до самозречення, кохати, тільки маючи такий могутній, неповторний талант, можна було створити прекрасну пісню великої любові, яка хвилюватиме й захоплюватиме серця людей вічно.

[Читати повністю...]

Аналіз вірша Івана Франка – Гімн

Усе життя Івана Франка пройшло під знаком любові до рідного народу. Він не тільки вважав за святий обов’язок служити людям, а й благословляв добровіль-но взятий на свої плечі тягар.

Своєю творчістю Іван Франко звершував безнастанний подвиг – вів свій народ до щасливої долі. Вже друга поетична книга “З вершин і низин” (1887) засвід-чила, що у літературу прийшов мужній поет-громадянин, якому боліли кривди свого уярмленого, роздертого ворожими кордонами народу.

У вірші “Гімн” мільйони пригноблених і скривджених покликав голос “вічного революціонера”, що не мириться з неволею. Розійшовшись “по курних хатах мужицьких, по верстатах ремісницьких”, цей голос дає людям наснагу, породжує в них силу й завзяття: “Не ридать, а добувати хоч синам, як не собі, кращу долю в боротьбі”. Важливо, що поет наголошує не на руїнницьких закликах, а на великій перетворюючій силі “науки, думки, волі”. Саме вони протистоять тій “пітьмі”, що з давніх-давен принижувала людину, надломлювала її сили, зводила до становища раба. Енергійний ритм, закличні інтонації, високий гуманістичний пафос твору відбивали визвольні настрої не тільки окремих соціальних верств, а й усього національно “поневоленого народу. Вірш Івана Франка “Гімн”, як і Шевченків “Заповіт”, був одним із неофіційних гімнів бездержавного народу.

Поезія “Гімн” – один з найкращих зразків революційно-патріотичної лірики в українській літературі. Автор змальовує образ “вічного революціонера” як втілення могутності, нездоланності народу, його одвічних прагнень до свободи та справедливості. Конкретизуючи цей образ, поет акцентує увагу не на закликах до руйнувань, а на великій перетворюючій силі “науки, думки, волі”.

Вірш «Гімн» Івана Франка — одна із найсильніших за звучанням, за могутністю думки та заклику поезій громадянської лірики в українській літературі. Завжди в суспільстві будуть знаходитися «вічні революціонери», небайдужі до народного горя, страждань та неволі. Вони прямуватимуть уперед і кликатимуть за собою інших, не боячись переслідувань та покарання з боку офіційної влади. Але поет бачить боротьбу у сфері духовній:

Дух, наука, думка, воля
Не уступить пітьмі поля…

Франко вірить, що розвалиться «зла руїна» і настане новий день, прихід якого ніхто не зможе спинити. Але для цього треба

Не ридать, а добувати
Хоч синам, як не собі
Кращу долю в боротьбі…

Энциклопедия людей и идей: Гімн Івана Франка. Аналіз вірша Вічний революціонер. Текст вірша ГІМН. Творчість Франка

Вічний революцйонер —
Дух, що тіло рве до бою,
Рве за поступ, щастя й волю, —
Він живе, він ще не вмер.
Ні попівськiї тортури,
Ні тюремні царські мури,
Ані війська муштровані,
Ні гармати лаштовані,
Ні шпіонське ремесло
В гріб його ще не звело.

Він не вмер, він ще живе!
Хоч від тисяч літ родився,
Та аж вчора розповився
І о власній силі йде.
І простується, міцніє,
І спішить туди, де дніє;
Словом сильним, мов трубою,
Міліони зве з собою,
Міліони радо йдуть,
Бо се голос духа чуть.
Голос духа чути скрізь:

По курних хатах мужицьких,
По верстатах ремісницьких,
По місцях недолі й сліз.
І де тільки він роздасться,
Щезнуть сльози, сум нещастя,
Сила родиться й завзяття
Не ридать, а добувати,
Хоч синам, як не собі,
Кращу долю в боротьбі.

Вічний революцйонер —
Дух, наука, думка, воля —
Не уступить пітьмі поля,
Не дасть спутатись тепер.
Розвалилась зла руїна,
Покотилася лавина,
І де в світі тая сила,
Щоб в бігу її спинила,
Щоб згасила, мов огень,
Розвидняющийся день?

[Читати повністю...]

Аналіз поеми Івана Франка “Мойсей”

В 1905 році Іван Франко пише свою поему “Мойсей”. Глибокий і фiлософський зміст приховано у цьому творі, адже це не просто віршована компіляція біблійного тексту, але й завуальований начерк про майбутнє українського народу, про взаємини вождя i народу в процесi наполегливого шукання “обiтованої землi”, про майбутнi сили мас, здатних висунути iз свого середовища в процесi революцiйного руху проводирiв, що приведуть до перемоги.

Саме в цьому творі Франко протиставив масі ідейного вождя, який керується власним розумінням всезагальної корисливості. Цікаво, що Хосе Ортега -і- Гассет, своїй праці «Бунт мас» зазначає, що у співтовариствах, далеких масовості, спільна мета, ідея чи ідеал служать єдиним зв’язком, що саме по собі виключає численність. Очевидно, що це має буди якась невеличка групка людей ентузіастів, а чи така духовно спорідненість може стосуватися цілого народу?

Очевидно, що ні . Та й дійсно, чому завжди маса має дослухатися до своїх вождів? Адже навіть Франко у своєму творі зауважує на відмові народу на заклики Мойсея: «коні не ковані, худоба не годована..».

І, чому думка вождя є загально правильною? Це зараз з позиції сучасності ми можемо сказати, що Мойсей керувався благими діями, він прагнув віднайти для свого народу незалежність, і навіть якби не було цього вчинку, то б не було євреїв, як народу тощо. Але, чому ми ніколи не звертаємо уваги на біди сучасників Мойсея, адже він виступає у Біблії, скоріше як жорстокий тиран та кривавий деспот, ніж «просвітлений учитель свого народу» . І чому дії Мойсея ми виправдовуємо, а дії Сталіна чи Гітлера звинувачуємо, адже ці харизматичні особи намагались втілити у життя цілком грандіозні проекти ? Є всім загально відома цитата: «Історія розсудить», але на мій погляд, якщо ти знищуєш чужий народ, то ти менш одіозний лідер, ніж коли знищуєш свій. Ні, ви звичайно можете мені зауважити, що у Біблії описаний випадок, коли Богу набридли зловживання» твердолобого» єврейського народу і він хоче знищити і вивести вже нову етнію з нащадків Мойсея, нащо пророк відповів: «Якщо ти погубиш свій народ у пустелі, то тоді як інші народи сприйматимуть твої вчинки». Згодна, це цілком благородне виправдання Мойсеєвих злочинів, та проте чи не сам же він вигадав подібну розмову? О, ні я зовсім не атеїстка, та проте, знаю достеменно, що лідери постійно годують свій народ міфічними казочками, щоб виправдати себе бодай перед самим собою.

Для Франка ця ж поема писалася одним подихом, на великому творчому пiднесеннi, він ніби сам оправдовував свій хворобливий стан агурофоба. Франка, був передусім кабінетним демагогом, який не зміг вдаватися до реакційних дій, йому, як нікому бракувало здорового спілкування зі власним народом. Він був сподвижником, лише на папері. До речі – фатальна проблема усіх лідерів української національної еліти. Ні, звісно ви можете зауважити мені, як же народовці? Які шли в народ і просвічували його. Ні, друзі мої – народовці теж боялися одвертих запитань власного народу, адже вони ніколи не змальовували йому подальшу перспективу їхньої співпраці.

А, що ж Франко, що надихнуло його створити цю поему? Цьому значною мiрою сприяли тогочаснi революцiйнi подiї, що животворною силою наснажували думку поета. Покладена в основу твору бiблiйна тема, посвоєму переосмислена Франком, набуває актуального значення: у старi релiгiйнi образи i картини Франко вклав новий революцiйний змiст, глибоку фiлософську думку, та проте він виключив основні негативні характеристики самого героя, значно пом’якшивши його характер. Мойсей виступає у Франка скоріше не біблійним пророком – деспотом, а ідеологом, для якого є характерні націоналістичні і соціалістичні погляди на життя. Ось чому, Мойсей Франка – це усвідомлені, проте не задіяні в житті думки. І тому, у передмовi до твору I. Франко писав, що основною темою поеми вiн зробив смерть Мойсея, як пророка, не визнаного своїм народом. Конфлiкт Мойсея з народом корiниться не в егоїстичних прагненнях його як вождя i пророка, а вже як я зазначала в проблемі сприйняття ідей вождя самим народом . Мойсей – не є втiленням безмежної доброти i вiдданостi своєму сучасному народовi, а є уособленням любові до народу майбутнього, якого він створити, за 40 років поневірянь у пустелі :

О Iзраїлю! Якби ти знав,

Чого в серцi тiм повно!

Якби знав, як люблю тебе,

Як люблю невимовно!

Проте, звісно,що втомлений, фiзично i духовно, народ стає жертвою провокацiї Мойсеєвих ворогiв – Датана i Авiрона, – зневiрюється в доцiльностi походу, перетворюється на юрбу “номадiв лiнивих”. Маса, завжди обирає альтернативних вождів, опозиціонерів до дієвого воджя. Чому? Але, це просто опозиціонери «годують» народ «солодкими обіянкоми від протилежного».

І саме тому поема “Мойсей”, яка осмислює істоpичну долю, укpаїнського наpоду, тpагічні шляхи його життя, відобpажає його пpагнення до національної самостійності, до волі. “Мойсей” – то залишений у спадщину “духовний заповіт” митця своєму наpодові. Це твіp пpо укpаїнців і пpо Укpаїну. Та проте, проблема українців у тому, що українського народу не має бажання ні в добрі, ні в злі не зміряти себе особливою мірою, а відчуває таким же, “як і всі, нічого не прагнути, а миритись з ходом подій.

Hаpоде мій, замучений, pозбитий,

Мов паpолітик той на pоздоpожжу,

Людським пpезиpством, ніби стpупом вкpитий!

Твоїм будущим душу я тpивожу…

Це призводить до сутички Мойсея з народом, а далi й до цiлковитого розриву з ним. У конфлiктi з народом  трагедiя Мойсея як пророка. Демон зневiри Азазель отруює його душу сумнiвами, вириває з неї розпачливий крик: “Одурив нас Єгова!” За зневiру цю Мойсей був покараний: вiн помер на порозi землi своїх предкiв, побачив її, але не вступив на неї. Фінал, зрозумілий, але чому Франко акцентує на трагічній поразці героя? Та тому,що героєм був він, адже Франко теж не раз морально зраджував свій народ, закликаючи його до майже смертельної боротьби за національні ідеали, а сам в цей час відпочивав у БаденБадені. Ні, скажете – ідеолог не має прозябати в жебрацтві, як його народ. Адже, це також зло, якщо голодують вожді. Та я можу відповісти словами ідеолога єврейського народу Теодора Герцла: «Заради ідеї жертвують вождями».

А, Мойсей він іде за своїм народом у невідомість, разом з ними голодує і навіть у 80 з гаком років приймає участь у війні, допомагаючи народу своєму не так практично, як ідеологічно – тримає вверх підняті руки, і все заради ідеальної, напівміфічної батьківщини. Ось чому можна говорити про відданість пророка не народу, а своїй меті.

Та безмежна вiдданiсть своєму народовi не пропадає марно. Смерть самотнього вигнанця – Мойсея – пiднiмає народ до нового походу на чолi з “князем конюхiв” – Єгошуа – i продовження свого нелегкого шляху, бо щасливе майбутнє було вже близько. Нiщо не в силi спинити переможний рух народу, бо народ є творцем iсторiї,. Звичайно натовп – поняття кількісне і візуальне: безліч, про це говорить і Хосе Ортега – і -Гассет. Переведемо його, не спотворюючи, мовою соціології. І отримаємо “масу”. Суспільство завжди було рухомим єдністю меншини та маси. Меншість – сукупність осіб, виділених особливо; маса – не виділених нічим. Мова, отже, йде не тільки і не стільки про “робочої масі”. Маса – це середня людина. Таким чином, чисто кількісне визначення – “багат” – переходить у якісне. Це спільне якість, нічиє і відчужуване, це людина в тій мірі, в якій він не відрізняється від інших і повторює загальний тип. Який сенс у цьому перекладі кількості в якість? Найпростіший – так зрозуміліше походження маси. До банальності очевидно, що стихійний зростання її передбачає збіг цілей, думок, способу життя. Але чи не так йде справа і з будь-яким спільнотою, яким би обраним воно себе ні вважало? Загалом, так.

Цю фiлософську думку I. Франко розвиває у всiй поемi. Саме тому вiн робить народ головним героєм свого твору.

Таким чином, поет показав, що вождь народу не може мати жодних хитань i сумнiвiв у справедливостi обраного ним шляху. Зневiра в сили народу, навiть миттєва зневiра – злочин, який заслуговує на покарання.

Мойсей вiдданий своєму народовi, беззавiтно любить i бореться за його визволення, але на хвилину вiн схибив у своїй вiрi. За це зазнав жорстоко го покарання. Вождь повинен бути цiльною людиною, бути завжди зi своїм народом, вiрити в його сили. «Зазвичай, говорячи про “обраність меншості”, перекручують сенс цього виразу, удавано забуваючи, що обрані – не ті, хто гордовито ставить себе вище, але ті, хто вимагає від себе більше, навіть якщо вимога до себе непосильно. І, звичайно, радикальніше всього ділити людство на два класи: на тих, хто вимагає від себе багато чого і сам на себе звалює тяготи і зобов’язання, і на тих, хто не вимагає нічого і для кого жити – це плисти за течією, залишаючись таким, який ні на є, і не силкуючись перерости себе», – говорить іспанський філософ.

Поема “Мойсей” стала улюбленим твором революцiйної молодi як на Українi, так i в Росiї.

Навiть в часи повної зневiри, коли здавалося, що нiякого просвiту в життi уже не буде, Франко знову й знову ставав до боротьби. Силу йому повертало все те ж почуття любовi до людини i високої вiдповiдальностi перед трудящими, суспiльна праця на їх користь.

Поетична твоpчість І.Фpанка – видатне явище в укpаїнській літеpатуpі. Воно вpажає обшиpністю та глибиною зобpаження життя й душі наpоду.

Фpанко любив свій наpод, вболівав за долю Укpаїни, віpив у світле майбутнє укpаїнського наpоду, який боpовся за самостійну деpжавність. Все життя письменника – боpотьба за єдність деpжави, за свій наpод.

[Читати повністю...]