Твір на тему:"Перше, що сприймає дитина з довколишнього світу, це слово"

Воно приходить першим з маминою колисанкою, тихою вечірньою казкою, доброю батьківською ласкою. І дитя починає згодом лепетати: «мама», «тато», «баба», «льоля», «киця». Це надзвичайно чарівний світ двоскладових слів, із нього все починається. Далі дитя продовжує розширювати свої знання із словесності, а вже коли зіпнеться на ноги, то за день може їх засвоїти по десятку відразу. І вони такі красиві, звучні: «квітка», «сонечко», «хмарка», «пісня», «вода», «трава». І з кожним словом світ для дитини стає ширшим, об’ємнішим, він щедро розкриває свої обрії. Цей світ для дитини — як мамина казка — чарівний, незвичайний і безмежно цікавий… І пізнає дитина цей світ за допомогою слова.

Вона ще не усвідомлює до кінця, що українська мова — це море настільки різноманітне й невичерпне, що нікому не дано встановити його межі. І треба пройти складну науку того, що слово і вчинок — взаємопов’язані. Дав слово, пообіцяв — дотримай його. Раніше цього навчали послідовно, але наполегливо, аби з дитини виростала порядна, чесна людина.

Ось уже дитя підросло й може почати освоювати знання в школі.

…Насамперед ми усвідомлюємо, що мова може звучати різноманітно: по-простому й надзвичайно вишукано. Але від того вона не стає гіршою чи кращою, вона просто буває різною. Навчаючись у школі, ми пізнаємо закони та складність людського буття на уроках історії, географії, математики, фізики, біології та ін. Крім того, нею легко передавати наші настрої, наші почуття й почування. І від того, наскільки ми володіємо словом, залежить рівень наших знань з різних наук. Отже, виходить, що словесність, уміння володіти слоном — початок усіх наук. Багато майстрів слова допомагали народові розвинути мову й тим самим високо піднесли його вгору серед інших, бо найбільше шанують той народ, який береже свій скарб (мову), як зіницю ока, — свою рідну, материнську мову.

Словесність — джерело, звідки починається струмок, виривається на простір, ширшає, набирається сили і стає могутньою рікою. І пливти цією рікою нам. І до якого берега пристати — теж вирішувати нам.

[Читати повністю...]

«Перверзія» Ю. Андруховича як енциклопедія життя людини XXI століття

Ециклопедією українознавства називали свого часу «Енеїду» Івана Котляревського. Порівняння цих двох творів засвідчує не лише стилістичні зміни, що відбулися в українській літературі (місце традиційної оповіді з розлогими етнографічними деталями посів суб'єктивізований фрагментарний текст), але й зрушення у свідомості людини. 

Суспільні потрясіння XX століття зруйнували віру в можливість логічно осягнути суть подій, упорядкувати світ за допомогою розуму. Зникають будь-які критерії й моральні абсолюти, існування беззаперечної істини видається неможливим. Тому сучасні автори, зокрема Юрій Андрухович, відмовляються від спроб побудувати цілісну картину світу з певною ієрархією цінностей. Натомість відбувається об'єднання окремих рівноцінних елементів, що спричиняє фрагментарність оповіді. 

Твір складається з багатьох версій дійсності, безлічі рівноцінних правд, побачених різними персонажами твору: головним героєм Стахом Перфецьким, Адою Цитриною, Різенбокком, невідомим всезнавцем-оповідачем тощо. 

Зв'язок між частинами довільний, що засвідчує і сам видавець, прихований за ініціалами Ю. А. Навмисна незавершеність, неоднозначність тексту активізує увагу читача, робить його співавтором твору. 

Об'єднує цю сукупність окремих фрагментів, різноманітних за жанром (серед них і стилізації під інтерв'ю в газеті [частина 24] й на радіо [11], під нотатник [14], службову доповідь [3, 9] тощо) хронологічна послідовність викладу подій та образи героїв. 

Криза особистісного начала, характерна для сучасного світосприйняття, позначається й на образах персонажів роману. Замість сталого, психологічно сформованого героя у творі ми зустрічаємося і образами-масками. Вони є скоріше носіями певних ідейних концепцій, філософськими абстракціями, ніж живими людьми. їхню умовність засвідчує розмаїття імен. Наприклад, Стах має близько сорока, серед яких: Йона Риб, Карп Любанський, Сом Рахманський, Глюк, Блюм тощо. 

Привертає увагу читача наскрізне асоціювання Перфецького з рибою, символом Ісуса Христа. Це підтверджує і бажання Перфецького жити у воді, і кінцеве зникнення у водах Венеціанського каналу, і той факт, що під час жертвопринесення риби послідовниками нового культу Стах ототожнюється з нею.

Використання Ю. Андруховичем багатьох культурних кодів (зокрема біблійних, що поєднуються з язичницькими, античними) є характерною рисою «Перверзії» як твору постмодерної літератури. 

Символіка твору потребує окремого дослідження, тут розглянемо тільки основні моменти. Так, Стах асоціюється також з Орфеєм, героєм давньогрецького міфу, співцем, що спустився до пекла у пошуках утраченого кохання. Трагічна історія любові Перфецького до коханої, постійний мотив її пошуку, що увиразнюється в його снах, набуває рис філософської узагальненості. Стах, як і Орфей, митець, який зачаровує усіх слухачів силою свого дару. Це підкреслюють постійні згадки про те, що герой грав на безлічі інструментів, «особливо на наших душах». 

Повне ототожнення Стаха з Орфеєм відбувається під час вистави «Орфей у Венеції», яка є цікавим прикладом реалізації думок про сучасне мистецтво, що складається з уламків попередніх творів, усвідомлених і несвідомих цитат, грунтується на багатому культурному спадку. 

Привертає увагу звернення автора до болючих проблем людського буття. Екзистенційні почуття самотності, втрати ґрунту й місця в житті є наскрізними в романі, вони супроводжують духовні пошуки головного героя: «Як багато всього я випустив, колекціонер дірявий, як багато розтратив, забув, особливо там, удома... Це вже тут ...я запрацював усім собою, злякався, що майже все розтрачу... Я злякався, що випадковість користується нами постійно і повсякденно. Я хотів би що-небудь проти неї змогти». Причому таке самоусвідомлення - не поодиноке явище, воно, на думку Ю. Андруховича, притаманне сучасній людині. Наша доба характеризується як час «втрачення карнавалу», прекрасного свята, «безнадійної спроби вічного цвітіння людськості». 

Один із героїв твору, своєрідна інтерпретація образу «вічного жида», Леонардо ді Казаллегра, застерігає проти «епідемії знелюднення», що страшніша від епідемії чуми: відбувається «розпад людського в людях, життя позбувається вікового драматизму». 

Порятунком від трагічного надриву стає всепроникаюча іронія, що забарвлює весь твір. Чого варті хоча б назва кав'ярні в Празі «Оаспоуу ровгапес», яку автор грайливо перекладає як «Голуб», програма семінару, а також виступи його учасників, де Юрій Андрухович у пародійному ключі переосмислює ідеї сучасної філософії. 

Таким чином, роман Андруховича постає як яскравий приклад постмодерної літератури, що відбиває актуальні проблеми сьогодення та відображає психологію сучасної людини.

[Читати повністю...]

Твір ЗНО «Чи варто скаржитися на долю, чи вона у наших руках»

Я вважаю,що каржитися на долю, звичайно, можна. Це у нашому суспільстві ніхто не забороняє – адже людина вільна проявляти себе, як схоче. Але такого не варто робити. Ось моя думка. І я ладен навести кілька аргументів на її захист.

По-перше, допоки людина сидить на одному місці та скаржиться на свою долю, в її житті не відбувається ніяких змін на краще. Тобто, її доля аж ніяк не стає кращою. Навкруги такої людини бігають рідні та друзі, знайомі та просто співчутливі люди. Вони намагаються допомогти: дають поради, метушаться, жаліють. Так минають роки, а людина все одно сидить верхи на одному тому ж стільці та скаржиться.

Щоб змінити життя на краще, потрібно щось для цього зробити. В світовій літературі на це існує добра казка-приклад «Лиха доля». Там дівчина мала лиху долю в образі гидкої старушенції. Але, коли дівчина полюбила свою долю, викупала її, розчесала та вдягнула в нове плаття, доля подобрішала та стала тепліше ставитися до підопічної.

По-друге, на долю не варто скаржитися просто тому, що це заняття – говоріння зайвих слів. Я часто спостерігав, що скаргами захоплюються не ті люди, в кого справжні проблеми, велике горе. Не ті, кого застала лиха година. Скаржаться ті, в кого справи йдуть так-сяк, посередньо. А от люди, в кого доля насправді лиха, не витрачають часу на пусті балачки та скарги. Вони прохають про допомогу, рятують ситуацію. Для них цінна кожна хвилина.

У поемі Тараса Шевченка «Наймичка» головна героїня Ганна мала складну долю. Але вона жодного разу не поскаржилася на неї. Все життя вона дарувала добро та любов іншим.

Доля справді знаходиться у наших власних руках - це підтверджується тим, що ми самі можемо її змінювати.

[Читати повністю...]

Твір до ЗНО: "Багатством живиться лише тіло, а душу звеселяє споріднена праця"

Я вважаю, що в кожної людини є свої життєві цінності. Хтось прагне бути матеріально забезпеченим, хтось – мати гарних друзів, а хтось – просто хоче працювати собі на втіху.

Нині нечасто трапляються люди, які віддаються своїй роботі повністю, люблять свою професію і знайшли своє місце в житті.

Яскравим прикладом до моїх думок може слугувати промова Бджоли, про яку писав Г.Сковорода у своїй байці „Бджола та Шершень”. Бджола працює без перепочинку, приносить користь, не отримуючи нічого навзаєм. Шершня дивує така поведінка Бджоли, він вважає це нерозумним учинком, насміхається з неї. Але трудівниця не зважає на його зауваження, тому що знає, що робить правильно, оскільки це приносить їй задоволення: „Але нам незрівнянно більша радість збирати мед, аніж його споживати. До сього ми народжені і будемо такі, доки не помремо”. Іншою „бджілкою” я можу назвати свою матір. Вона – лікар. І хоча зарплатня за її працю невелика, та робота приносить їй задоволення, радість: завжди привітна, люб’язна, щира зі своїми пацієнтами. Матуся вкладає душу в роботу, „викладається” на всі сто відсотків. При цьому вона нічого не вимагає від хворих, а, навпаки, намагається допомогти якнайбільше. Через це її й поважають.

Отже, сродна праця – це праця задля нас самих, це праця заради нашого майбутнього.

[Читати повністю...]

Твір до ЗНО: «Ніколи не довіряй своєму підлеглому. Який не знаходить ніяких хиб у свого начальника» (Коллінз)

На мою думку, Коллінз має рацію, стверджуючи, що справжній керівник ніколи не повинен довіряти підлеглому, який не знаходить жодної вади у свого начальника.
   Я так думаю, тому що переконаний: будь-яка людина має у своєму характері певні вади, недоліки. Ідеальних, бездоганних у всіх відношеннях людей, у тому числі й керівників, просто не може існувати, оскільки тоді світ був би ідеальним, але, на жаль, цього ми аж ніяк не спостерігаємо в реальному житті.

 Це положення про недосконалість людської натури в цілому, а відтак, і натури керівників, можна підтвердити безліччю прикладів із художньої літератури. Зупинюся лише на одному. Згадаймо головного героя поеми давньої української літератури «Слово про похід Ігорів». Ігор – князь, керівник своєї землі і людей. За словами невідомого автора, він наділений багатьма чеснотами: і сміливістю, і розумом, і шанобою до своїх дружинників. Водночас йому притаманні й негативні якості: надмірне славолюбство й певна недалекоглядність. Якби Ігор був ідеальним, то чи трапилися би усі ті недобрі події, що їх зображує давній співець у поемі. Безперечно, ні. Саме ідеальність натури Ігоря стає причиною сумних не лише для князя, а й для всього руського народу наслідків. Таким чином, приклад підтверджує мою думку про те, що ідеальних людей, в тому числі й керівників, годі знайти. Тож якщо не має ідеальних керівників, то підлеглий як критична і чесна людина мав би бачити вади свого керівника,але чомусь він їх не бачить. Найімовірніше, що цей підлеглий просто або не чесна, або боязка людина чи просто підлабузник.

Цей висновок дозволяє піти далі й запропонувати ще один аргумент на користь виправданості думки, висловленої Коллінзом: довіряти нечесним, боязким,хитрим людям небезпечно, о це може призвести до кепських наслідків. То ж і керівник, якщо він сам чесний. Має не довіряти тим людям у своєму оточенні, які приховують від нього правду. Зокрема й щодо його вад і прорахунків. Якщо він їм довіриться. То може зазнати багатьох проблем.

 Життя дає нам багато прикладів того, як довіра керівника до нечесного підлеглого може коштувати дуже дорого як для самого керівника, так і для його організації. Розкажу про одну з таких життєвих ситуацій. У нашому селі головою колгоспу колись був непоганий чоловік Василь. Люди шанували його за порядність, хазяйновитість. Не один рік він голодував, а отже. Незабаром навколо нього утворилося коло «наближених»: вони його «найбільше шанували». І він їм повірив… за це він пізніше й поплатився: виявилося, що його шанувальники вже давно за плечима керівника «крутили» свої,а не колгоспні справи. А відповів за це перед законом саме голова. Василь був непоганою людиною, але довірився підлеглим які виявилися
нечесними по відношенню до нього як керівника. Якби він вчасно розгледів, що під «овечими шкурами» ховаються справжні вовки. То все, мабуть, склалося інакше.

Отже, думка Коллінза про те, що справжній керівник ніколи не повинен довіряти підлеглому , який не знаходить жодної вади у свого начальника,послідовно стверджується низкою доказів і прикладів. Єдине, що б я додав до насамкінець, так це уточнив би формулювання мудрої Коллінзової поради для керівника: справжній керівник повинен навчатися розпізнавати нечесних підлеглих, у цьому йому допоможе їхнє мовчання в той час. Коли вада цього керівника видна і сліпому

[Читати повністю...]

Твір на тему:"Що ми можемо зробити для природи?" (замітка в газету)

Кожний з нас є невід'ємною частиною природи. Нам подобатися спостерігати за першою капеллю, що передвіщає початок весни за першим снігом, що перетворює місто в білу казку за осіннім листопадом, що встеляє землю золотим килимом. Однак всі частіше ми забуваємо, що вся ця краса дуже залежить від нас, від того як ми до неї ставимося.Важливо берегти природу, адже ми передамо цей мир нашим дітям, які повинні побачити його таким, яким бачимо його ми. Для них мир повинен бути чистим. У ньому не повинне бути сміттєвих пакетів, що валяються уздовж доріг. Вони не повинні бачити пивних пляшок, що коштують на кожному куті. Наші діти повинні вчитися в нас зберігати цей мир, переймаючи в нас корисну звичку - не смітити. Якщо вони цьому навчатися, то у свою чергу постараються передати вже їхнім дітям той мир, що їм показали ми.

 Без природи людина загине. Збереження природи — це збереження людини. 
Сьогодні люди об'єднуються у товариства, метою яких є охорона природи. Навколишнє середовище потребує нашого захисту. Забруднення річок і озер, загибель лісів, знищення цілих видів рослин і тварин — справа рук людини. Проте тільки людина може врятувати природу. І дорослі, і діти повинні об'єднати свої зусилля у справі захисту довкілля. 
Кожен школяр може посадити дерево і нагодувати птахів. Ми повинні обережно поводити себе на лісових галявинах та берегах річок, не залишаючи після себе сміття. Якщо так робитиме хоча б кожен школяр, то й це буде вагомий внесок у дорослу справу збереження природи. 

[Читати повністю...]

Образи ватажків гайдамацького руху в поемі Шевченко «Гайдамаки»

Кожна епоха творила свій образ Т. Г. Шевченка. І хотіла його словами говорити від імені народу про себе. Феномен Шевченка відбиває нашу національну природу, нами світосприймання, наше минуле, нашу надію на майбутнє. Він символізує душу українського народу, втілює його гідність, дух, пам’ять.

Отже, Шевченко — у нас більше, ніж великий поет, він національний пророк. Пророк, згідно з біблійною традицією, — носій демократичного світопочуття, гуманістичний обличитель світового зла, поборник добра і справедливості. Ось у такому біблійному значенні був Шевченко пророком свого народу. Продовжував він ще одну біблійну традицію картання вад власного народу, дав могутню силу національній самокритиці, без якої не було б нашого відродження ні в XIX, ні в XX століттях.

При уважному перечитуванні поеми «Гайдамаки» можна побачити в ній шекспірівське, відчути Шевченкове страждання за людську жорстокість: «болить серце, як згадаєш…», «серце болить, а розказувать треба; нехай бачать сини, внуки, що батьки їх помилялись», «не спинила вина крові, ні злості людської»,

Аналізуючи поему «Гайдамаки», слід частіше звертатись до тексту, аргументувати словами автора. Такий аналіз стосується насамперед образів ватажків гайдамацького руху — Максима Залізняка та Івана Ґонти.

Створюючи ці образи, Шевченко дає власну оцінку їхній ролі в повстанні: «Гонта і Залізняк, отамани того кривавого діла», Хоча в змалюванні цих персонажів політичні і суперечності, бо кожній людині притаманні і сильні, і слабкі сторони.

Ставши на чолі гайдамаків, Залізняк думає про долю народу. Це є однією із причин великого довір’я повстанців до свого ватажка. Це ж про нього, улюбленця народних мас, співає кобзар пісню «Літа орел, літа сизий…»

Максим відважний. Він завжди йде попереду перебуває в самій гуїці бою, власним прикладом запалює повстанців на рішучі вчинки. Залізняк пройнятий глибокою ненавистю до ворога і жорстоко розправляється з шляхтою але благородний намір — визволення народу від гніту — перетворюється на жахливе кровопролиття. Засліплені кров’ю, гайдамаки вже не здатні зупинитись: Не милують, Карають, завзяті. Тече кров у воду. Ні каліка, ні старий, Ні мала дитина Недостались — вблагали. Лихої години. Можливо, тяжке життя породжує таку неймовірну жорстокість? Адже Залізняк чуйний до Яреми, дорожить дружбою, повстанці його поважають, вважаючи своїм. Довідавшись, що немає вже Ґонти «Залізняк заплакав вперше зроду; сльози не вітер, умер неборака». На чужому полі, в чужу землю поховали його? Сумно-сумно гайдамаки Залізную силу Поховали; насипали Високу могилу. Разом із Залізняком закликає карати ворога і Гонта. Його образ — найтрагічніший у поемі. Гонта відданий присязі та народові, всією душею ненавидить польську шляхту — це з одного боку. А з іншого — зміг же він порушити присягу, переходячи на бік гайдамаків. А якою відданістю справі можна виправдати його криваві справи.

Покотились малі діти І каліки хворі: Ґвалт і галас. На базарі Як посеред моря Кривавого стоїть Гонта З Максимом завзятим. Не можу погодитись з тим, що в літературі вбивство Гонтою власних дітей не тільки виправдовується, але й показується як зразок відданості справі.

Вбивство Гонтою своїх синів не підтверджується ні історичними, ні фольклорними джерелами.

Шевченко пише, що, здійснювати убивство, Гонта замислюється над вчинками гайдамаків, його єдині бажання — смерть. І мене вб’ють… коли б швидше!

Необхідно замислитись над тим, що навряд чи з будь-якої скрутної ситуації єдиним виходом може бути помста, а ще страшніше — масові вбивства. Не всякими шляхами можна дійти праведного діяння. Треба думати, як, борючись проти зла, не скоїти ще більшого й непоправного лиха.

Говорячи про образи ватажків гайдамацького руху, слід підкреслювати ті помилки в їхніх діях, що призвели до кровопролиття, міжнаціональної ворожнечі, до трагедії народу. Чому? Відповідь на це — події в Сербії і Хорватії, Молдові та Чечні.

[Читати повністю...]

Викривальний пафос пісні Г. Сковороди "Всякому місту — звичай і права"

Викривальний пафос пісні Г. Сковороди

"Всякому місту — звичай і права"

Творчість видатного українського мислителя-гуманіста, письменника, просвітителя Г. Сковороди є яскравою сторінкою у житті нашого народу. У його творах відобразилися світогляд, спосіб мислення, жива душа українців. Сковорода цікавий не лише як філософ, але як педагог, практик, теоретик, просто людина. Так, у вірші "Всякому місту — звичай і права" письменник виступає проти соціальної несправедливості, існуючої бюрократичної системи, що принижує людську гідність:

Панські Петро для чинів тре кутки,

Федір-купець обдурити прудкий,

Той зводить дім свій на людський манір,

Інший гендлює, візьми перевір!

Поезія відбиває історію тогочасного суспільства. Образом Петра автор розкриває психологію новонародженого лакузи, який морально вироджується. Він, замість того, щоб боротися за волю, свідомо спрямовує свою діяльність "для чинів".

Саме кріпосницький устрій зруйнував усталену мораль. На той час певна категорія людей плазувала та обтирала кутки панські, щоб мати "тепле місце".

Це створило психологію селянина: виробило такі негативні риси характеру, як прислужництво, холуйство, безпринципність, самозбереження ціною життя інших.

Твір є гострою сатирою на верхівку суспільства того часу: купців, чиновників, поміщиків, які задовольняли свої примхи:

Той безперервно стягає поля,

Сей іноземних заводить телят.

Ті на ловецтво готують собак,

В сих дім, як вулик, гуде від гуляк...

Не оминув поет і юриста, який закони повертав так, як було вигідно йому; він збагачувався на хабарях.

Отже, Сковорода висміював корінні вади тогочасного суспільного життя. Це картина звичаїв другої половини XVIII ст.

Ця пісня є вершиною сковородинівської поезії, бо, засуджуючи експлуататорське суспільство, відповідала настроям і почуванням народу.

Викриваючи експлуататорів, показуючи їх жорстокість, паразитизм, неуцтво, брутальність, лицемірство, письменник приходить до висновку, що сучасне йому суспільство — це жахливий світ виснажливої праці трудового люду і паразитизму експлуататорів.

[Читати повністю...]

Володимир Винниченко - майстер психологічного аналізу

Видатний український письменник В. К. Винниченко почав художню творчість в епоху соціальних бур і потрясінь — на початку XX століття. У літературі того часу теж ішли активні пошуки нового шляху до художнього осмислення дійсності. Реалізм уже не задовольняв вимогливого читача. «...Імпресіонізм, примітивізм, натуралізм, чорт-біс, все, що може найкраще обкреслити людину, давайте все сюди!» — устами свого героя Олафа Стефензона заявляє В. Винниченко. І справді, ознаки всіх цих стилів наявні у творах письменника, а найголовніша з них, — психологізм. 

Автор намагається проникнути в найглибші закутки людської душі, показати складність та неоднозначність характерів, причини вчинків. 

У творах, присвячених соціальним зрушенням у свідомості селянства; напередодні першої російської революції 1905 року, В. Винниченко досліджує психологію натовпу. Прихильники традиційного романтизму показували натовп як однорідну сіру масу, як тло, на якому діє герой твору. В. Винниченко у деяких своїх оповіданнях зображує натовп як більш-менш організовану масу (склад її постійний, це селяни, об'єднані спільними звичаями, традиціями та побутом). Тому автор більше уваги приділяє розкриттю психології лідерства, взаємин особистості й маси та іншим аспектам поведінки як колективу, так і окремих людей. 

У кожному традиційному засобі зображення В. Винниченко підкреслює психологічні моменти. 

Так, у портреті земського начальника Самоцвіта (оповідання «Суд») виділяються такі деталі — це «вигодований, опецькуватий чолов'яга», у нього «пухкі, в ластовиннях руки»; коли несподівано отримав від Никихвора звинувачення у розбої, «сидить... нерухомо, дивлячись кудись перед себе налитими кров'ю очима й важко сопе». Автор показує не яким є герой, а що він відчуває і чому, тобто подає «портрет душі» героя або готує до сприйняття та оцінки його іншими героями, читачем. 

Явтух з оповідання «Салдатики!!» має «твердий, ясний погляд», «твердо-спокійний голос», лице «гостро-спокійне і тверде», що свідчить про велику віру селянина-ватажка в справедливість своїх переконань та дій — і дає право на лідерство. 

Поведінка Самоцвіта виказує психологію людини, що має необмежену владу, хоч і розуміє недовготривалість цього. Михайло Денисович самовпевнений і самовдоволений, схильний до повчання. Він — противник усього нового, примушує селян працювати за безцінь, не використовуючи жатки, чинить Самосуд. Будь-яка непокора викликає у нього скажену лють. Автор, хоч і показує, що фізична сила в даному випадку перемогла, все ж дає надію читачам на швидкі зміни: вже сказано слово наперекір земському начальникові, вже побачили селяни в його очах переляк, відчули проблиски віри у власну силу. 

Оповідання В. Винниченка цікаві не стільки несподіваним розвитком дії та закінченням, сюжетними перипетіями, скільки заглибленням у найпотаємніші закутки людської душі, дошукуванням причин тих чи інших вчинків, поясненням їх із психологічної точки зору. І в цьому письменник виявив себе великим майстром, адже майже через століття читаються його твори з неослабним інтересом.

[Читати повністю...]

«Україна в огні» - твір про трагедію українського народу

В людських сердець незаймані глибини 

своїм він серцем глибоко проник — 

співець краси, природи і людини, 

душі людської дивний чарівник. 

І. Гончаренко 

«Україна в огні» — це чесна неприхована правда про перший стіш Другої світової війни. Пишучи цю кіноповість, Олександр Довженко виявив таку непритаманну радянським письменникам тієї доби правдивість, таку безкомпромісність, що твір його прозвучав, неначе вибух, уперше в радянській літературі піддавши сумніву безгрішність «сталінського соціалізму». Режим не змусив чекати нищівної реакції, і вже у 1944 році відбулося засідання Політбюро ЦК ВКП(б) з таким порядком денним: «Про антиленінські помилки й націоналістичні збочення в кіноповісті О. Довженка «Україна в огні». На це засідання було запрошено автора, який почув про себе, що він «куркульський підспівувач», «відвертий націоналіст», дізнався він також, що від нього залишиться «мокре місце». Висновок же про твір був такий: «Україна в огні» — платформа вузького, обмеженого українського націоналізму. Ворожого ленінізму, ворожого політиці нашої партії та інтересам українського й усього радянського народу». Чим же так налякала сталінську партію «Україна в огні» Довженка? 

Письменник сильно й глибоко любив свій народ, і тому зобразив, можливо, найнещасливіший період історії країни із по-справжньому нищівною правдивістю. Як же він міг не хвилюватися, коли за короткий проміжок часу фактично вся Україна опинилася під фашистським чоботом? Це неможливо було осягнути розумом, у це важко було повірити. І в кіноповісті ми бачимо, як брутально було зруйновано «рай» українського життя. Ось, наприклад, картини життя України до приходу туди гітлерівців: «У садочку біля чистої хати, серед квітів, бджіл, дітвори та домашнього птаства за столом у тихий літній день сиділа, мов на картині, родина колгоспника Лав'ріна Запорожця і тихо співала «Ой піду я до роду гуляти». Це була пісня материна. Пісня була весела і журна одночасно, як і життя людське. Мати Тетяна Запорожчиха любила її співати раз чи два на рік, коли по великих трудах і повсякденних турботах десь було з якоїсь гарної нагоди доводилося пригублювати чарчину. Діти дивилися на свою добру матір і величали її». І ось цей рай нагло зруйновано, а мати, добра ласкава мати прощається зі своїми дітьми: «Сини мої, сини! Діточки мої! А Боже мій, Боже мій! Ой, прощавайте, прощавайте, діти мої...». І вже «гітлерівці входили в село, в'їжджали на мотоциклах, автомобілях, на гарматах, на танках, веселі й вдоволені. Засмалені сонцем, закурені, мокрі од поту облич¬чя вилискували радістю і здоров'ям. Грали на губних гармошках, окаринах і трикутничках щось німецьке». Просто вражає, з якою брутальністю німці вриваються в українські села, руйнуючи віками створюване життя, зневажаючи українців, які тут жили.» Ці рядки кіноповісті сповнені неприхованого болю за рідну країну, її нещасливу долю. Недарма Довженко писав у своєму «Щоденнику» про перші дні війни: «На українських ланах і селах в огні і полум'ї вирішується доля людства, вирішується велетенська проблема світової гегемонії, вирішується доля людства на нашій недолі. Така нещаслива земля наша. Така наша доля нещаслива.» 

Страшна картина доповнюється новими деталями, стає все більш трагічною, і ми із жахом читаємо, що Київ, столицю України, теж сплюндровано: «У Києві бенкетувало офіцерство Адольфа Гітлера. Сам гауляйтер Кох прилетів до столиці України для декларації імперських гордих цілей в отсій неймовірно багатій і щедрій країні». 

З великим болем пише майстер слова про тих юнаків, які не знайшли в собі сил опиратися загарбникам, занепали духом: «Під тиском найтяжчих обставин не одійшли вони на схід зі своїм великим товариством, що йому потім судила доля здивувати світ своїми подвигами. Звиклі до типової безвідповідальності, позбавлені знання урочистої заборони і святості заклику, мляві їх натури не піднялися до висот розуміння ходу історії, що кликала їх до велетенського бою, до надзвичайного». 

У творі багато неприхованої символіки. Це і прізвища головних героїв — Запорожці, і назва села — Тополівка, і п'ять синів, як п'ять пальців однієї руки (показово, що у романі «Вершники» Ю. Яновського Мусій Половець теж має п'ятеро синів). 

Розповідаючи про долю сім'ї Запорожців, Олександр Довженко зумів у яскравій формі відтворити трагізм історії української землі. Картини перших днів війни справді апокаліптичні — руйнується весь світ українця, його родина, українська молодь потрапляє у фашистську неволю, фактично у рабство. Але український народ опирається поневоленню, бореться із загарбниками, найкращі його представники йдуть у партизани, нищачи не тільки окупантів, але й ницих зрадників свого народу. 

Заключна сцена твору теж досить символічна — у сплюндрованій ворогом Тополівці знов зібралися Запорожці. І ця сцена, незважаючи на всю свою трагічність, пройнята оптимізмом, адже, як кажуть, «козацькому роду нема переводу». 

З любов'ю до рідної землі, з болем за неї писав Олександр Довженко кіноповість «Україна в огні», залишивши нащадкам згадку про страшні сторінки нашої історії. І хоч твір довго чекав свого читача, але тепер він повернувся до нас після довгих років замовчування і відкрив нам Олександра Довженка зовсім з іншого, нового боку.

[Читати повністю...]

Тема батьківщини в ліриці А. Малишка

Чи варто говорити, що образ Батьківщини присутній тільки в окремих поезіях Андрія Малишка? Здається, що всі його вірші — про Батьківщину. Про що б не писав поет — чи то про війну, чи то про мирне будівництво, про матір, про Тараса Шевченка та інших українських письменників тощо — він пише про рідну свою Україну, дарує їй свою синівську любов. 

Вже серед ранніх творів Поета зустрічаємо вірш «Батьківщині», що дає читачеві широку картину зростання України на початку XX століття. Захоплений поет говорить про те, що голос рідної країни зливається із сильними голосами інших народів. Але перш за все він прагне віддати шану Україні за те, що вона породила його дала йому душевну міць: 

Ти мене з дитинства підіймала, 

Хліб дала з піснями солов'я, 

Відвела доріг мені немало, 

Земле, зореносице моя! 

І нехай поет, можливо, помиляється щодо райдужних перспектив його країни в «сім'ї вольній новій», та він щирий у своїх переконаннях. 

Цикл «Україно моя» — один з найсильніших у творчому доробку у поета. Він весь пройнятий болем та любов'ю до рідного краю. Широкі епічні картини минулого й сучасного, пророчі видіння майбутнього переплітаються в циклі з особистими спогадами й переживаннями поета. Для добірки віршів характерна романтична піднесеність та реалістична виразність, гнівне викриття ворогів та ніжний ліризм у змалюванні близьких поетові людей. Це поєднання і порить вражаючу силу Малишкового вірша: 

Україно моя, далі, грозами свіжо пропахлі, 

Польова моя мрійнице. Крапля у сонці з весла. 

Я віддам свою кров, свою силу і ніжність до краплі, 

Щоб з пожару ти встала, тополею в небо росла. 

У цьому ж циклі вміщено поряд два вірші з однаковою назвою — «Україні». В одному з них поет змальовує образ Батьківщини-матері, яку захищають її вірні сини: 

І містами, полями, дібровами 

Йдуть сини — тільки блискавка б'є — 

Не пожаром — шаблями грозовими 

Освітивши обличчя твоє! 

У другому вірші Батьківщина — це та сила, що піднімає солдат на бій, оскільки вони несуть її у своєму серці, оскільки вони захищають своїх матерів і батьків, свої родини, рідні поля й діброви: 

І, може, ту гірку сльозу, 

Що батько вилив ледь живий, — 

Візьми у серце, як в грозу, 

І стань, як месник грозовий! 

Любов до Батьківщини — провідний мотив творчості Андрія Малишка. Тому його поезія, емоційність якої б'є ключем, настільки полюбилася народові, стала добрим супутником українського читача. Вона збагачує, розвиває відчуття прекрасного, бо любов до рідної землі — це першооснова людського існування. 

Силою неповторного таланту, самобутністю образного слова, мелодійним звучанням поетичного рядка, пісенністю, що йде з джерел народної поезії, прозорістю думки, філософськими узагальненнями творчість Андрія Малишка здобула популярність не тільки в Україні, але й за її межами, тому що для кожного народу важливе те, про що пише поет — любов до матері і через неї любов до Батьківщини. 

У пам'яті народній завжди зберігатиметься образ Андрія Малишка — людини рідкісного душевного багатства, полум'яного патріота, поета-трибуна, громадського діяча, вічно молодого душею, чесного й принципового, закоханого в свою Україну: 

Україно моя, мені в світі нічого не треба, 

Тільки б голос твій чути і ніжність твою берегти. 

Підсумком до всього вищесказаного можуть бути слова вірша «Вітчизні», написаного Андрієм Малишком: 

Не шукав я другої на світі, 

Бо другої такої нема, 

Ти — як сонце, одна у зеніті, 

Ти — як птиця на рідному вітті, 

Як любові хвилина німа.

[Читати повністю...]

Національний колорит повісті І. Нечуя-Левицького «Кайдашева сім'я»

Повість І. С. Нечуя-Левицького «Кайдашева сім'я» — один з найкращих творів письменника, в якому реалістично змальовано життя пореформеного села з усіма його суперечностями. 

У центрі зображення твору — національна руйнація України в умовах колоніальної дійсності. Найвиразніший вияв цього нищення — духовний занепад народу, втрата ним одвічного прагнення до волі й незалежності, почуття національної гідності. 

Письменнику дорога історія рідного народу, його самобутність, йому болить потоптане почуття національної гідності. Саме цими настроями пояснюється письменницька любов до зображення традицій, звичаїв українців, котрими так багатий наш народ. Це сватання, розглядини, обряд весілля, традиція національних страв, релігійні обряди тощо. 

Живописно представляє І. Нечуй-Левицький традицію національного вбрання, особливо дівочого. «Мотря вбралася в зелену спідницю, в червону запаску, підперезалась довгим червоним поясом і попускала кінці трохи не до самого долу, одяглась в зелений з червоними квіточками горсет, взулась в червоні чоботи, наділа добре намисто». 

Розповідь про життя героїв допомагає відтворити в уяві селянську садибу: хату, стайню, хлів, повітку, город, садок, леваду. Автор добре знає життя селян, тому майстерно відображає деталі оселі. «Над ставком стояла хата, вся в черешнях. Густі високі вишні зовсім закривали од вулиці вікна й стіни, наче густий ліс. Довбишева хата була нова, велика, добре вшита, з чималими вікнами. Коло вікон висіли віконниці, помальовані ясно-синьою фарбою». 

Найкращі якості українки найповніше розкрито в образі Мелашки. Вона красива зовнішньо, багата душею, вміє шанувати старших за себе. Її портрет — це портрет типової української дівчини: «Невеличка на зріст, але рівна, як струна, гнучка, як тополя, гарна, як червона калина, довгобраза, повновида, з тонким носиком. Щоки червоніли, як червонобокі яблука, губи були повні та червоні, як калина». Мелашці притаманні такі позитивні риси національного характеру, як працьовитість, релігійність, любов до землі, рідної оселі, доброта та щирість. 

Народна мова у повісті традиційно мелодійна, близька до пісенної. А народна пісня — це також споконвічна українська традиція, без якої не обходився і нині не обходиться жоден обряд, жоден звичай. Співають на весіллі, на вечорницях, а йдучи в сусіднє село до Мелашки, Лаврін грає на сопілці. 

Відтворенням кращих рис поетичної, працелюбної української нації письменник стверджує віру в незнищенність свого народу.

[Читати повністю...]