Головна » Матеріал з рубрики Біографії
Михайло Старицький — один з корифеїв українського побутового театру.
Народився Михайло Петрович Старицький 2 (14) грудня 1840 в селі Кліщинці Золотоніського повіту на Полтавщині (тепер — Черкаська область) в сім’ї дрібного поміщика.
З 1851 по 1856 рр. навчався в гімназії в Полтаві. У віці 8 років у нього помер батько, відставний ротмістр, а в 1852 році померла мати і Михайло став круглим сиротою. Михайло Старицький залишився під опікою свого дядька дядька — Віталія Романовича Лисенка, батька композитора Миколи Лисенка. У 1858 році продовжив навчання на фізико-математичному, потім на юридичному факультетах Харківського університету Харків, з з 1860 року в Києві, в 1865 році закінчив Київський університет.
1862 року одружився із сестрою Миколи Лисенка Софією Віталіївною. У 1864 році Михайло Старицький почав виступати в театральних гуртках. Перші твори Старицького були надруковані у 1865 році. Старицький був справжнім учителем молодих українських письменників і відіграв велику роль в організації літературного і громадського життя 1890-х рр.
1871 року оселився у Києві. Увійшов у творчу співпрацю з Миколою Лисенком — вони спільно організували «Товариство українських сценічних акторів». Старицький записував народні пісні, які потім видавав в обробці Миколи Лисенка, писав лібрето до Лисенкових опер («Гаркуша», «Чорноморці», «Різдвяна ніч», «Тарас Бульба», «Утоплена»). Під тиском імперської влади Старицький змушений був у 1878 році емігрувати на деякий час за кордон. Повернувся в Україну в 1880 році й знову розгорнув видавничу і театральну діяльність.
У 1883 році Михайло Старицький став керівником і режисером першої об’єднаної української професійної трупи. У 1883 та 1884 роках видавав український альманах «Рада» (вийшло два випуски).
У 1885 році через низку причин залишив трупу корифеїв і заснував нову з молодих акторів.
З 1895 року залишив театральну діяльність і цілком віддався літературній творчості.
Помер у Києві 27 квітня 1904 року, похований на Байковому кладовищі.
Народився Всеволод Зіновійович 30 січня 1930 в Бердичеві. У дитинстві захоплювався творчістю Миколи Трублаїні, Марка Твена, Джека Лондона, Жуля Верна, Антона Чехова і Бориса Житкова.
В. Нестайко закінчив 10-літню загальну середню школу з одною четвіркою в табелі, зі срібною медаллю. Через війну не вчився у 5-му та 9-му класах. Курс 9-го класу пройшов самостійно за два місяці. Через хворобу Всеволода вони з матір’ю не змогли виїхати з окупованої території. На все життя запам’ятав Всеволод Нестайко жахи війни і окупації.
Так, одного разу, він став свідком того, як у Києві по вулиці Жадановського німці гнали євреїв, серед яких було багато дітей, на розстріл. Після школи вступив на слов’янське відділення філологічного факультету Київського університету імені Тараса Шевченка. Закінчив навчання на філологічному факультеті 1952 року.
У 1948 році працював статистом у Київському театрі російської драми. Будучи ще студентом, працював у редакції журналу «Дніпро». Потім п’ять років був літредактором-коректором в «Барвінку», де з ним трудилася прийомна дочка Остапа Вишні. Потім була робота у видавництві «Молодь». З 1956 по 1987 рік був завідувачем редакцією у видавництві «Веселка».
У цей час вступає в КПРС, членом якої був 13 років. Заяву про вихід з партії написав в один день з Олесем Гончаром. В. Нестайко був знайомий з багатьма відомими радянськими письменниками, зокрема, з Валентином Бичко, Григором Тютюнником, Ліною Костенко. У 1958 році Всеволод Нестайко став членом Спілки письменників УРСР. Вів програму на Національному радіо України «Радіобайка Всеволода Нестайка»
Помер 16 серпня 2014 в Києві, де він жив і працював останні роки.
Найпопулярніші твори — трилогія «Тореадори з Васюківки», «Пригоди Робінзона Кукурузо» 1964, «Незнайомець з 13-ї квартири» 1966, «Таємниця трьох невідомих» 1970, «В Країні Сонячних Зайчиків»
Народився Василь Олександрович Сухомлинський 28 вересня 1918 року в селі Василівці (тепер Кіровоградська обл) в бідній селянській сім’ї. Тут минули його дитинство й юність. Він вчився в рідному селі у школі і в 1933 році закінчив семирічку. Влітку 1933 року мати провела молодшого сина Василя до Кременчука. Спочатку Василь Сухомлинський вчився в медичний технікум, але незабаром пішов звідти, вступив на робочий факультет, достроково закінчив його і був прийнятий до педагогічного інституту. З 1935 р. починається педагогічний шлях В. О. Сухомлинського.
У 17 років він став вчителем заочної школи недалеко від рідного села. Перевівся до Полтавського педагогічного інституту заочником і закінчив його в 1938 році. Закінчивши інститут, Сухомлинський повертається в рідні місця і працює викладачем української мови і літератури в Онуфріївській середній школі. У 1941 році під час Другої світової війни добровольцем йде на фронт. У січні 1942 року Сухомлинський був важко поранений, довго лікувався і вже не зміг повернутися до військової служби. У червні 1942 року його призначили директором сільської середньої школи, де він працював до березня 1944 року. 9 лютого 1943 року подав заяву про вступ до ВКП(б).
Як тільки рідні місця були звільнені, він повернувся на Батьківщину і став завідувачем районного відділу народної освіти. Проте вже в 1947 році Сухомлинський просився назад до школи. У 1948 році Сухомлинський стає директором Павлиської середньої школи і працює а цій посаді 23 роки (до кінця життя). В 1948 році це була звичайна, пересічна школа. 23 роки стали найпліднішим періодом його науково — практичної та літературно—публіцистичної діяльності. Звичайну сільську школу він перетворив у справжню педагогічну лабораторію, де видобував скарби педагогічної мудрості.
У 1955 р. захистив кандидатську дисертацію на тему «Директор школи — керівник навчально—виховного процесу». З 1957 р. — член-кореспондент Академії педагогічних наук РРФСР. 1958 — заслужений вчитель УРСР. 1968 — нагороджений званням Героя Соціалістичної Праці. Цього ж року обраний членом-кореспондентом Академії педагогічних наук СРСР. 2 вересня 1970 року Василь Олександрович Сухомлинський помер.
Василь Сухоминський написав 48 монографій, понад 600 статей, 1500 оповідань і казок для дітей
Василь Олександрович ставив і розв’язував проблему формування в молоді національного і естетичного світобачення. Про один із шляхів успішного розв’язання цієї проблеми він писав, що у душі дітей мають увійти кращі народні традиції і стати святим законом, бо не можна уявити народ без імені, без пам’яті, без історії. В дусі українських культурно-історичних традицій вчитель констатував, що мудрість є найважливішою прикметою людини.
У його працях часто знаходимо вислови «мудра людська любов», «мудрість жити», «гідність — це мудрість тримати себе в руках».
Педагог цілеспрямовано формував у кожного вихованця вміння бути маленьким філософом, осмислювати світ через красу природи. Для Сухомлинського формування естетичного почуття дитини, її емоційної культури — основне завдання гуманістичного виховання. А сприйняття й осмислення прекрасного — основа естетичної культури, без якої почуття лишаються глухими до всього високого й благородного. Книга «Серце віддаю дітям» мала привселюдне зізнання і підтверджене трудами і щоденними діяннями великого вчителя.
Він писав: «Що було найголовнішим у моєму житті? Не роздумуючи, відповідаю: Любов до дітей».
Леонід Іванович Глібов народився 21 лютого (5 березня) 1827 у селі Веселий Поділ Хорольського повіту в родині управителя маєтків магнатів Родзянків.
Початкову освіту він здобув дома за допомогою матері, а 1840р. вступив до Полтавської гімназії, де почав писати вірші і де виходить його перша збірка російською мовою «Стихотворения Леонида Глебова» (1847).
До жанру байки Глібов звертається під час навчання у Ніжинському ліцеї вищих наук, тоді ж деякі з них друкує у газеті «Черниговские губернские ведомости». Після закінчення ліцею (1855) Глібов працює вчителем історії та географії в Чорному Острові на Поділлі, а з 1858 р. — у Чернігівській чоловічій гімназії, гаряче захищає прогресивні педагогічні методи. Навколо сім’ї Глібова групується чернігівська інтелігенція.
Свої байки та вірші Глібов друкував у журналі «Основа», що з 1861 p. виходив у Петербурзі. 1861 pоку письменник стає видавцем і редактором новоствореної газети «Черниговский листок». На сторінках цього тижневика часто з’являлися соціально гострі, спрямовані проти місцевих урядовців, поміщиків-деспотів, проти зловживань судових органів, матеріали. За зв’язки з членом підпільної організації «Земля і воля» І. Андрущенком у 1863 р. Глібова було позбавлено права вчителювати, встановлено над ним поліцейський нагляд. Глібов відомий як байкар, перша збірка «Байки Леоніда Глібова», що містила 36 творів, вийшла у Києві 1863 р., але майже весь тираж її був знищений у зв’язку з валуєвським циркуляром.
Два роки поет живе у Ніжині, а 1865 р. повертається до Чернігова та деякий час працює дрібним чиновником у канцелярії губернатора. З1867 р. він стає управителем земської друкарні, продовжує активну творчу працю, готує збірки своїх байок, видає книги-«метелики», друкує фейлетони, театральні огляди, публіцистичні статті, поезії російською мовою, твори для дітей.
Помер 10 листопада 1893 р. в Чернігові.
Шарль Перро — французький поет і критик епохи класицизму, відомий в основному як автор «Казок матінки Гуски».
Народився 12 січня 1628 року в Парижі в сім’ї парламентського судді. Був молодшим з семи дітей. Сім’я Перро намагалася забезпечити дітей хорошою освітою, тому у віці восьми років Шарль був відправлений у коледж на північ Франції. Однак юнак так і не довчився, вирішивши зайнятися юридичною кар’єрою. Але і це йому швидко набридло. Незабаром він став клерком у свого брата-архітектора, Клода Перро, який прославився як автор східного фасаду Лувру.
Незважаючи на те, що Перро став плідним літератором, його художні твори майже не збереглися, за винятком казок. Перші твори письменника з’явилися в 1653 році. Це була поема в комічному стилі «Стіни Трої, або Походження бурлеску». Слави вона поетові не принесла, але поклала початок його літературній кар’єрі. Ш. Перро користувався довірою державного діяча і фактичного правителя Франції після 1665 року — Жана Кольбера. Брав участь у створенні Академії наук, а також відновленні Академії живопису. Коли була заснована Академія словесності у 1663 році, Перро був призначений її секретарем. У 1672 році Перро одружився на 19-річній Марі Гішон, яка померла у 1678 році після народження дочки і трьох синів.
Після смерті Кольбера (1683) він позбувся всього: місця секретаря та літературної пенсії. У 1697 році з’явилася збірка «Оповідання моєї матінки Гуски», до якого увійшли 7 перероблених народних казок і одна казка, складена самим Перро. Ця була казка «Ріке-чубчик», яка широко прославила письменника. Вважається, що саме Ш. Перро ввів жанр народної казки в «високу» літературу. За сюжетами його казок згодом були створені опери і балети. Помер великий казкар 16 травня 1703 року.
Популярні казки Перро: «Попелюшка», «Кіт у чоботях», «Червона шапочка», «Спляча красуня», «Синя борода» і т.д
Теодосій Степанович Осьмачка — український письменник, поет, перекладач. Народився 4 (16) травня 1895 в Куцівці, тепер Смілянський район, Черкащина, в селянській родині.
Тодось Степанович здобув середню освіту в рідному селі: писати поеми розпочав ще в школі. 1916 року призваний до лав російської армії для участі в Першій світовій війні. Перша збірка поезій Т. Осьмачки «Круча» з’явилася друком 1922 року. У 1925-х pp. закінчив Київський інститут народної освіти, увійшов до літературного угрупування «Ланка».
1925 року виходить друга книжка поезій — «Скитські вогні», яку можна було б назвати гімном українському степові. Працював вчителем шкіл, був членом Асоціації Письменників (Аспис) та «Ланки» (МАРС). У 1930—1932 роках мешкав на Кубані. Виступав із критикою комуністичної ідеології та інтелігенції, що співпрацювала з владою СРСР. 1933 року арештований більшовицькою владою, переслідувався радянською репресивною психіатрією.
Декілька разів намагався емігрувати з СРСР. 1942 року виїхав до Львова, а звідти, в 1944 році, — до Німеччини.Після закінчення Другої світової війни жив у різних таборах для переміщених осіб, блукаючи по країнах Європи. З 1948 року мешкав у США. Член емігрантської організації «Мистецький український рух».
Основна праця — «Старший боярин» (1946). Помер 7 вересня 1962 у Нью-Йорку, США.
Микола Андрійович Римський-Корсаков — російський композитор, педагог, диригент. Серед його творів — 15 опер, 3 симфонії, симфонічні твори, інструментальні концерти, кантати, камерно-інструментальна, вокальна та духовна музика. Народився 18 березня (6 березня за старим стилем) 1844 року в місті Тихвін Новгородської губернії. Батько композитора походив із старовинного дворянського роду. З шести-семи років хлопчик навчався грі на фортепіано, до дев’ятирічного віку відносяться його перші спроби написання творів. У 1862 році закінчив Санкт-Петербурзьке морське училище. Знайомство в 1861 році з композитором Міліем Балакиревим і його гуртком «Могутня купка», схилило його до більш серйозних занять музикою.
Спілкування Римського-Корсакова з балакіревскім гуртком було на час перервано дворічним кругосвітнім плаванням, яке послужило джерелом різноманітних вражень, що відбилися в його творчості. Найбільш значні твори цього періоду — симфонічна картина «Садко» (1867) і опера «Псковитянка» (1872). У 1871 році Римський-Корсаков був запрошений в число професорів Петербурзької консерваторії і займав цю посаду протягом майже чотирьох десятиліть. У 1874-1881 роках Микола Римський-Корсаков був директором Безкоштовної музичної школи і диригентом її концертів. У 1883-1894 роках обіймав посаду помічника керуючого придворною співочою капелою.
У 1905 році за виступ на захист прав учнів Римський-Корсаков був звільнений з консерваторії, що спричинило за собою вихід у відставку в знак протесту значної частини професорсько-викладацького складу. У грудні 1905 року, після надання консерваторії автономії, він повернувся в консерваторію на запрошення художньої ради. Різнобічну музичну, диригентську і педагогічну діяльність Римський-Корсаков поєднував з плідною роботою композитора.
Він створив 15 опер, в їх числі — «Псков’янка» (1872), «Майська ніч» (1879), «Снігуронька» (1881), «Садко» (1896), «Царська наречена» (1898), «Казка про царя Салтана «(1900),» Кощій Безсмертний «(1902),» Сказання про невидиме місто Кітеж і діву Февронію»(1904),» Золотий півник «(1907). Ряд фрагментів з цих опер стали шлягерами — «Пісня індійського гостя» з «Садко» або оркестровий «Політ джмеля» з «Салтана». 37 років свого життя Римський-Корсаков присвятив викладанню. У нього отримали освіту І. Стравінський, А. Аренский, А. Глазунов, С. Прокоф’єв та інші. Крім того, Микола Андрійович є автором кількох підручників і великої кількості статей на музичні теми.
Римський-Корсаков по праву визнаний творцем такого жанру, як опера — казка. Створюючи власні твори, композитор ще і доніс до слухача не один твір своїх загиблих товаришів.
Микола Андрійович помер 21 червня 1908 від серцевого нападу, який відбувся після інфаркту.
Народився Софокл приблизно в 496 р. до н. е. в Колоні, невеликому селищі в декількох кілометрах на північ від Акрополя. Софокл із заможної родини і одержав гарну освіту. Він відрізнявся веселим, товариським характером, не цурався радощів життя.
Після Саламинської битви (480 рік до н. е. брав участь у народному святі як керівник хору. Двічі був обраний на посаду стратега і один раз виконував обов’язки члена колегії, яка відала союзною скарбницею.
Афіняни обрали Софокла в стратеги в 440 році до н. е. В 468 р. до н. е. Софокл дебютував на літературних змаганнях поетів, причому відразу ж став переможцем, відвоювавши приз у видатного Есхіла. До Софокла прийшла слава, яка не покидала його до кінця життя. Головним його заняттям було складання трагедій для афінського театру. Античні літературознавці приписували близько 130 трагедій. До нашого часу збереглося сім трагедій, серед них знамениті «Едіп», «Антігона», «Електра», «Деяніра» та ін.
Давньогрецькому драматургу належить заслуга введення низки нововведень у постановку трагедій:
- він збільшив до трьох число акторів, що грали
- удосконалив бутафорський бік подання.
- У той же час зміни торкнулися не лише технічної сторони: трагедії Софокла з точки зору змісту придбали більш «людське» обличчя навіть у порівнянні з творчістю Есхіла.
Софокл помер на 90-му році життя (406 р. до Р. Х.).
Григорій Михайлович Тютюнник — український письменник, прозаїк, поет.
Брат Григора Тютюнника. Народився 23 квітня 1920 року в селі Шилівка Зіньківського району на Полтавщині. З 1938 р. — студент Харківського університету, навчання в якому перервала війна.
Добровольцем пішов на фронт, двічі його тяжко поранено, двічі тікав з полону, брав участь у діях партизанських загонів — на території Кіровоградщини та Чехословаччини. Після воєнних років був на педагогічній праці, працював співробітником львівського журналу «Жовтень», вів активну й напружену літературну діяльність.
Творчий доробок митця складає збірка оповідань «Зоряні межі» (1950), повість «Хмарка сонця не заступить» (1957). Вже після смерті письменника світ побачив його збірку поезій воєнного часу «Журавлині ключі» який опубліковано 1963 року. Роман Григорія Тютюнника «Вир» посідає особливе місце як у творчості прозаїка, так і в історії українського письменства.
Помер Григорій Тютюнник 25 серпня 1961 року у Львові
Данило Апостол – український політичний, військовий та державний діяч. Був Гетьманом Військо Запорізького, головою Гетьманщини на Лівобережній Україні з 1727 по 1734 роки, гетьманом Глухівського періоду, представником козацького роду Апостолів волоського походження.
Народився 4 грудня 1654 року в с. Великі Сороченьці (Полтавщина) в сім’ї миргородського полковника Павла Апостола.
Данило Апостол був прихильником політики гетьмана Івана Мазепи та одним з активних учасників розроблення положень українсько-шведського союзу. 25 жовтня 1708 р. разом з українськими полками він приєднався до шведської армії.
Проте в листопаді, проаналізувавши причини перших воєнних невдач шведських військ в Україні, перейшов на бік Петра І. Під час розшуків спільників і однодумців П. Полуботка, у 1724 р. Д. Апостол був заарештований. У 1727 р., після ліквідації Малоросійської колегії, були призначені вибори гетьмана, на яких гетьманом було обрано Д. Апостола. Данило Апостол активно впроваджував судову реформу.
Він видав спеціальну інструкцію про реорганізацію полкових, сотенних і сільських судів, охороняв права селян, захищав від наступу козацької старшини права міст. За його гетьманства було укладено зводи українського права. Данило Апостол опікувався українським купецтвом, захищаючи його інтереси перед російською владою.
Походи: Азовсько-дніпровські походи 1695-1696 року, Прутський поход (1711 р.), Перський похід (1722 р.); учасник Північної війни (1700-1721 рр.) проти Швеції; битва під Ераствером, битва під Варшавою (1705 рік). Посади: 1 жовтня 1727 року обрали його гетьманом; двічі був Миргородським полковником (1682-1686, 1693-1727 роки). Сім‘я: 3 сина та 6 доньок: Павло, Петро, Василь, Марта, Ганна (старша), Параска, Тетяна, Марія, Ганна (молодша).Нагороди: Орден Святого Олександра Невського.
Останні роки: помер 1734 року у Великих Сорочинцях, похований в Спасо-Преображенській церкві.
Цікаві факти
- любив колекціонувати золоті та срібні речі;
- був благодійником (подарував Сорочинському монастирю великі земельні наділи);
- його називали найбагатшим гетьманом України;
- під час бою втратив праве око.
Леся Українка (справжнє ім’я: Лариса Петрівна Косач-Квітка)— українська письменниця, перекладач, культурний діяч. Леся Українка біографія стисло Народилася 25 лютого 1871 в місті Новограді-Волинському. (Мати — Олена Пчілка, Батько — високоосвічений поміщик, дядько — Михайло Драгоманов). У будинку Косачів часто збиралися письменники, художники і музиканти, влаштовувалися вечори і домашні концерти Вчилася у приватних учителів.
У 6 років почала вчитися вишивати. 1881 рік став початком захворювання на туберкульоз. Тяжко хвора Леся вивчає класичні мови (грецьку і латинську). Восени 1883 року Лесі зроблено операцію на лівій руці, видалили кістки, уражені туберкульозом.
У грудні Леся повертається з Києва до Колодяжного, стан здоров’я поліпшується, з допомогою матері Леся вивчає французьку і німецьку мови. Починаючи з 1884 року Леся активно пише вірші («Конвалія», «Сафо», «Літо краснеє минуло» і ін.) і публікує їх у часописі «Зоря» . Саме цього року з’явився псевдонім «Леся Українка».
1885 року у Львові вийшла збірка її перекладів творів Миколи Гоголя (виготовлена нею спільно з братом Михайлом). Українка багато перекладала (М. Гоголя, А. Міцкевича, Г. Гейне, В. Гюґо, Гомера й ін.). Про рівень її освіти може свідчити факт, що у 19-літньому віці написала для своїх сестер підручник «Стародавня історія східних народів».
Побувавши 1891 в Галичині, а пізніше й на Буковині, Українка познайомилася з багатьма визначними діячами Західної України ( І. Франком, М. Павликом, О. Кобилянською, В. Стефаником, О. Маковеєм, Н. Кобринською. ). 1894 рік — навчання в художній школі М. І. Мурашка в Києві.
У травні поетеса вирушає за кордон до дядька М. Драгоманова. Вимушені потребою лікування подорожі до Німеччини, Австро-Угорщини, Італії, Єгипту, кількаразові перебування на Кавказі, в Криму збагатили її враження та сприяли розширенню кругозору письменниці. 1902 рік поетеса провела на лікуванні в Сан-Ремо (Італія), живе в Одесі, Києві. У Чернівцях вийшла її збірка поезій «Відгуки». 1903 драматична поема «Вавілонський полон», вірш «Дим». 1904-1905 рр. — поезії «Дочка Ієфая», «Напис в руїні» та ін. Друге видання збірки «На крилах пісень». «Осіння казка», «Пісні з кладовища», «Пісні про волю», вірші «Мріє, не зрадь!», «Упоєні на бенкетах кривавих…», діалог «Три хвилини».
На початку березня 1907 року Леся Українка переїжджає з Колодяжного до Києва. 7 серпня 1907 р. Леся Українка та Климент Квітка офіційно оформили шлюб у церкві, живуть в Криму. Поетеса завершує драматичну поему «Кассандра». Жандармами вчинено обшук на квартирі Косачів, конфісковано 121 книжку. Л. Українку разом із сестрою Ольгою заарештовано.
У 1908 році Леся Українка перебувала в Ялті, Києві, Одесі, Євпаторії, Батумі, Тбілісі. їздила до Берліна на консультацію з професором щодо операції на нирках. Останні роки життя Л. Косач-Квітки пройшли в подорожах на лікування до Єгипту й на Кавказ.
Померла 19 липня 1913 року в Сурамі у віці 42 років.
Михайло Старицький — один з корифеїв українського побутового театру.
